Кирило Юрійович Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Скоропадського теж посідали поважне місце в громадсько-політичному житті України, були губернськими (Іван Михайлович, дід гетьмана — 1805—1887) та повітовими дворянськими маршалками на Конотопщині та Стародубщині. Найбільше в цей період на громадсько-просвітній ниві вславилася тітка майбутнього гетьмана Єлизавета Іванівна (1832—1890), за чоловіком Милорадович, коштом якої було засновано Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

Така спадщина примушувала Павла Скоропадського, який за прикладом батька обрав військову кар’єру, з повагою ставитися до українського минулого, ролі роду Скоропадських в історії. Уже з 1893 р. у листуванні майбутнього гетьмана зафіксовано його непідробний інтерес до історико-генеалогічних досліджень. Зародилася така зацікавленість ще раніше — у спогадах про дитинство Павло Скоропадський писав про атмосферу закоханості в славну минувшину України, що панувала в маєтку діда, — Тростянці. Справжнім провідником в історію для молодого кавалергарда був нащадок іншого гетьманського роду П. Я. Дорошенко — глухівський дідич, лікар за фахом, глибокий знавець історії Гетьманщини, власник фамільного архіву та значної колекції історичних джерел. Листування, регулярні особисті зустрічі з ним утаємничили столичного офіцера в глибини національної та родової історичної пам’яті. Логічним наслідком співпраці обох нащадків славетних родів став проект збирання і публікації історичних документів роду Скоропадських, до якого на різних етапах також долучилися знавці українського минулого П. Горленко, М. Василенко, а впродовж 1909—1917 рр. — В. Модзалевський.

Навчання в елітному Пажеському корпусі, служба в Кавалергардському полку та Кінній Гвардії, участь у двох війнах (російсько-японській 1904—1907 рр. та Першій світовій 1914—1918 рр.), численні нагороди, досить успішна придворна кар’єра, одруження з однією з найбагатших наречених, фрейліною імператриці — донькою генерал-ад’ютанта Ніколая ІІ П. П. Дурново, власні значні статки — усе це позірно свідчило про успішність Павла Скоропадського, його повну інтеграцію до імперського істеблішменту. За лаштунками залишалося інше, непомітне зовнішньому спостерігачеві. Це — відчуття задушливості атмосфери вищого світу, невдоволення військовою службою, неодноразові наміри залишити гвардію, приниження власної і родової гідності з боку тестя, який не вважав нащадка старовинного українського роду рівнею своїй доньці, надзвичайні зусилля з урятування маєтків, доведених господарськими експериментами батька до розорення. Зовнішніми ознаками цього були замкненість, сухість і стриманість молодого кавалергарда, що не додавали йому любові однополчан. Сам же він, як свідчив близький до гетьмана в 1918—1922 рр. М. Могилянський, абсолютно щиро ненавидів старий режим98.

97

Оглоблин О. Люди старої України та інші праці. — Острог, Нью-Йорк, 2000. — С. 101, 198, 336.

98

Могилянский Н. Трагедия Украины (из пережитого в Киеве в 1918 г.) // 1918 год на Украине / Сост. С. В. Волкова. — М.: Центрполиграф, 2001. — С. 58.

Михайло Васильович Скоропадський. Портрет XVIII ст.

Розраду Скоропадський шукав у господарських і родинних турботах, у тих історико-генеалогічних пошуках, що поступово посідали все більше місця в його житті. Недарма в розпал революційних подій Олександра Скоропадська писала чоловікові, окреслюючи своє уявлення про щасливе життя: «Після війни хотілося б мені особисто зайнятися дітьми, каліками і хворими, і бачити тебе у піджаку, як ти розбираєш родинний архів разом з милим бідним Дорохом [П. Дорошенком — Г. П.] десь у Чернігові, Полошках або за кордоном…»99.

Але бурхливі події, що розвивалися на теренах колишньої Російської імперії з лютого 1917 р., не залишали надій на тихе родинне щастя.

Дружина і діти (тоді — доньки Марія та Єлизавета, сини Петро, Данило і Павло) перебували в Петрограді, а генерал — на фронті на території України. Упродовж 1917 р. він бачився з Олександрою Петрівною лише двічі під час її відвідувань України: у травні в Києві та в жовтні в Меджибожі, де розміщувався штаб 1-го Українського корпусу. Генерал дуже турбувався про близьких, уже на початку Лютневої революції благав дружину з дітьми негайно залишити Петроград, шукати притулку за кордоном — у Фінляндії чи навіть Японії. На жаль, він рішучо відраджував їхати до України. Тому родина возз’єдналася в Києві вже після гетьманського перевороту аж наприкінці червня 1918 р. До того Олександрі Скоропадській з дітьми довелося витримати надзвичайні випробування: вести напівлегальне життя, потерпаючи від обшуків матросів і червоногвардійців, переховуватись у знайомих. На якийсь час родина виїхала до м. Орла, де перебула всі жахи Жовтневого більшовицького перевороту, а потім знову змушена була повернутися до Петрограда, сподіваючись «загубитися» у великому місті.

Тим часом генерал пройшов дуже складний шлях від аполітичного російського військовика до одного з фактичних провідників українського військового руху, здобув значну популярність у національних колах. Розпочалося все фактично одразу після зречення останнього російського царя. У листах до дружини, написаних у березні — квітні 1917 р., Скоропадський висловив перші думки про можливість пов’язати свою подальшу долю з українською справою: «…збираюся, може бути, стати українцем, але, сказати по совісті, не дуже переконаним, у всякому випадку, якщо німець чи якийсь хуліган не перерве дочасно моє дорогоцінне життя, я зовсім не збираюся заритися і оплакувати минуле, а взяти в тій або іншій формі живу участь у суспільному житті…»100. Значно детальніше це було окреслено в листі до старого комбатанта генерал-квартирмейстера штабу Південно-Західного фронту М. Раттеля, написаному на початку червня 1917 р. з приводу майбутньої українізації 34-го армійського корпусу. Там ішлося, крім потреби розв’язання нагальних військово-організаційних проблем, пов’язаних з офіційним проведенням українізації корпусу, також про важливу політичну роль, яку перше національне військове з’єднання може відіграти в Україні в майбутньому, власну готовність і придатність для керівництва цим.

Проведення ефективної українізації 34-го армійського корпусу, який наприкінці 1917 р. став справжнім 1-м Українським козацьким корпусом, обрання отаманом «Вільного козацтва», що дало змогу посилити корпус добровольцями Правобережжя, вдале роззброєння збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу, що сунув із фронту на Київ, призвело до зростання популярності Скоропадського в національних колах. Цьому не завадило навіть фатальне несприйняття його постаті як великого «пана» та потенційного Бонапарта провідними діячами Української Центральної Ради. У такий спосіб лідери соціалістів лише демонстрували власну історичну необізнаність: адже могильником Директорії в період Французької революції кінця XVIII ст. став не аристократ-маркіз — генерал Лафаєт, а колишній якобінець — поручник Наполеон.

На той час Скоропадський сподівався на здобуття владних повноважень у боротьбі з російськими більшовиками, яких він вважав головними ворогами, у рамках звичного для себе статусу військового керівника. Провал усіх спроб зібрати навколо себе антибільшовицькі сили наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. призвели його до думки про потребу розбудови власного політичного проекту, помірковано-ліберального на противагу соціалістичному, що його впроваджувала Центральна Рада. Так народилася «Українська народна громада», що зібрала колишніх старшин 1-го корпусу та «Вільного козацтва», інших військовиків, правників, підприємців, землевласників, поміркованих політиків несоціалістичної орієнтації. Результатом діяльності сил, що згуртувалися навколо колишнього корпусного отамана в умовах системної кризи соціалістичної Центральної Ради, насамперед її аграрної політики, втручання союзного німецько-австрійського війська у внутрішні українські справи, став державний переворот 29 квітня 1918 р., який зробив Павла Скоропадського гетьманом усієї України та військ козацьких.

Ставлення до нового очільника держави повністю визначалося думкою його сучасників. Перший голова Генерального секретаріату В. Винниченко після неодноразових відвідувань гетьманської резиденції (колишнього власного кабінету), про що, до речі, майже немає записів у його щоденнику, не шкодуючи жовчі, називав Скоропадського «нещасним, тупим і слинявим кретином», «обмеженим, неосвіченим, мабуть,