Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

мали ще й інші магічні призначення. З’ївши кілька крихітних грибів, людина могла повністю керувати своїм організмом: зупиняти серце, пришвидшувати чи уповільнювати кровообіг, бачити внутрішнім зором кожну частинку свого тіла. Думаю, що саме при помочі целофітів моя дорога тітка могла спокійно по півгодини знаходитись під водою чи миттєво долати неблизькі відстані.

Крихітні гриби мали ще одну дивовижну властивість. Хто зірвав їх, коли вони тільки проклюнулися із каменю, і в ту ж мить їх скуштував, здобував дивовижне прозріння… Людина могла духовним зором вознестися на сьоме небо і побачити… А ось що або кого там можна було побачити, ще ніхто ніколи не проговорився. Просто ті, кому випало бачити щось те неймовірне чи «…того…», не тільки назавжди міняли свій спосіб життя, а й навіть імена.

Отже, тітка, зважаючи, що наспів саме сезон целофітів, почала збиратись, аби встигнути до ночі пройти через хащі.

— А нам що робити? — запитав ошелешено я.

— Переночуєте. Вранці повернуся і зроблю дорогій сестрі ліки.

Ми з Віоланною здивовано переглянулися.

— Чого очі позичаєте одне в одного? Ачей не покусаєтесь. А коли щось… Ну то й що — чому статися, того не минути.

Полягали ще засвітла. Втомленим цілоденним петлянням гірськими дорогами, нам не хотілося навіть вечеряти. Віоланна лягла на печі, а я постелив собі на старовинній дерев’яній скрині, яка в сільських хатах слугувала ще й за ліжко.

Тільки-но склепив очі, як почав увіходити в сон. Саме увіходити, бо переді мною повільно, наче брама замку, відкрився безмежний простір. Я поволі переступив незриму межу й увійшов у дивовижний світ. Стояв посеред прозорих рівнин, устелених, наче зеленими шовками, сліпучо зеленими травами.

Вони раз у раз повільно, ніби гнані підводними течіями, граційно вальсували й умиротворено пахли ранковою свіжістю. Через усе безмежжя рівнин лагідно текла прямісінька дорога, встелена блискучим покриттям, схожим на розплавлений кришталь. А пообіч шляху так само рівнесенько шикувались ніжно-малинові дерева, схожі на літери старослов’янської азбуки. Всі крони дерев-літер були густо всіяні яскраво-жовтими квітами, що нагадували крихітні дзвіночки.

Ураз над головою зашелестіли крила. Я притьмом підвів очі і побачив, як у мерехтливій бездонній глибині небес летіла рибо-жінка. Наблизившись до мене, вона пірнула у височінь і раптом пронизливо заспівала. Це був спів. Спів за межами людських голосових можливостей… На превеликий подив, я не злякався голосу, а застиг у зачаруванні. Спів умить збудив у моїй душі якесь прекрасне диво, невимовну ностальгію невідомо за чим, прагнення самому злетіти й зануритись у мерехтливі обійми небес. Так, очевидно, співали сирени, заманюючи в океанські безодні давніх мореплавців.

Рибо-жінка легко, немов кульбабова пушинка, злітала то вгору, то вниз і розсипала навкруги все лункіший і лункіший спів. І від нього на всіх деревах почали мелодійно звучати крихітні квіти-дзвіночки. Несподівано рибо-жінка шугонула вниз і опустилася попереду на кришталеву дорогу. Крила вмить зів’яли, вона випросталася і перетворилася на дівчину в білих одежах. Я не міг розгледіти її обличчя, але щось близьке, знайоме і рідне було в тій білій-білій постаті. Кинувся до неї, але дівчина знову окрилилась, злетіла, і я відчув, що навіки її втрачаю. Від глибокого болю втрати я застогнав, скрикнув… і прокинувся… І, Господи, та дівчина зі сну стояла біля мене. Така ж рідна. І в таких же білих-білих одежах…

— Віоланно, це ти? — прошепотів я.

Місячне сяйво, що лилось знадвору крізь віконце, огорнуло Віоланну в золотий сувій, і тепер вона в довгій тітчиній сорочці з розпущеним волоссям нагадувала давню язичницьку жрицю.

— Віоланно, ти чогось злякалась? — перепитав я, підводячись.

Вона мовчки присіла поруч і, приклавши руку до моїх грудей, змусила знову лягти. Від несподіванки я завмер, все тіло затерпло, відчув якусь глибоку порожнечу, змішану зі страхом. Віоланна раптом підвелася, скинула із себе сорочку й, окутана місячним сяйвом, постала оголена, наче антична скульптура, виточена геніальним майстром із золотистого мармуру. Мовчки нахилилася наді мною і ніжно провела тремтячими пальцями по губах. Раз… потім ще…

Наляканими руками я прихилив голову Віоланни до себе… Вона скорилася. І тут на моє обличчя хлинув, наче всесвітній потоп, пахучий дівочий волосепад. На якусь мить мені аж потьмарилось, сперло дихання. А магічний, божевільно пахучий і жагучий волосепад спершу огорнув, а далі… Далі я почав тонути в ньому, наче у біблейних водах всесвітнього потопу. Розкішно-шовкове волосся Віоланни пахло ясмином нашої гори Ловачки, пахло прудкими конями весняного дощу і якоюсь незбагненною великою печаллю… Тою печаллю, яка ще невідома, але вже усвідомлюєш: вона конче тебе зустріне, і ти не можеш з нею ніколи і ніяк розминутися. Бо це печаль втраченого кохання, загубленого щастя… і змарнованих надій, яких ніколи не повернути.

Гамуючи збентеження, я обняв Віоланну і пригорнув її, сполохану, як ластівка, до себе. Й одразу відчув, як її тіло стає і моїм тілом… Усе моє єство, спалахнувши, зірвалося і зіллялося з її єством.

Віоланна мовчки цілувала мене, а потім тихо, наче відкриваючи велику таїну, ніжно прошепотіла:

— Мій любий…

Слова Віоланни засвітились у темряві настільки яскраво, тепло і боляче, що мені од щему перехопило дихання.

Є слова чи навіть речення, які, існуючи самі по собі, — холодні і навіть мертві. А вимовлені кимось — особливо дорогою людиною — набувають великого магічного змісту.

— Мій любий…

Для мене це стало першим великим одкровенням у цьому світі. І таким же неймовірним потрясінням. Віоланна завжди була небагатослівна й не вельми щедра на ніжності, тому її «мій любий» набуло для мене якогось аж містичного смислу.

— Повтори, — попросив, гамуючи дихання.

— Що повторити? — прошепотіла Віоланна.

— Ти сказала: «Мій любий».

Віоланна на якусь мить завагалася, наче заново шукала в собі слова, а потім тихо і сором’язливо повторила:

— Мій любий…

І знову нахилилась наді мною.

І знову неймовірної сили волосепад огорнув і затопив мене.

Я шалено обнімав Віоланну, цілував губи, обличчя… І в ту мить мені здавалося, що цю дівчину я знав усе життя! Ні!.. Ні!.. Я знав її ще задовго до свого народження…

Тисячі… сотні тисяч літ ми вже були разом!

Відколи сонце вперше зійшло над землею.

Відколи розкрила вуста на землі перша травинка.

Розпустилась перша квітка і зацвіло перше дерево.

Відколи виросли ці місячні гори за вікном.

Тисячі, мільйони літ, мені здавалося, я знав цю дівчину із давнім іменем Віоланна. Це трепетне диво із сполоханими губами і божевільно-жагучим і пахучим волосепадом.

Чимдалі місяць ставав блідішим і, дрімаючи, почав улягатися за хату. Тиха місячна позолота помалу стікала з гір, вони тьмяніли, якось принишкли і ставали