Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

Віоланна не встигла договорити, як ми опинилися посеред безмовних і голих — без жодного росточка травинки і дерева — кам’яних нагромаджень, схожих на перекинуті догори піраміди. Ми протиснулися крізь вузеньку ущелину і вийшли на велетенське подвір’я. Скільки сягав зір, воно було всіяне грубими, схожими на недовершені скульптури людей, фігурами. Одні сиділи, підперши підборіддя, в задумі на валунах. Інші стояли, в безнадії піднявши догори голови. Ще інші, підперши одне одного плечима, дивились удалечінь. Багато хто чипів на колінах у німій покорі, деякі стояли з простягнутими вперед руками. Складалося враження, що ми в музеї недовершених скульптур.

Тут були фігури з найдавніших часів аж до сьогодення — воїни, лицарі в залізних обладунках, теперішні вояки; красиві дівчата, жінки, діти — теж із різних епох. Усі оповиті легкими і прозорими, схожими на маскувальні сітки покривалами. Пригніченість, моторошне чекання, ностальгія за безповоротно утраченим охопили ці холодні простори, ледь-ледь освітлені мертвотно-восковим сяйвом.

Не встиг дихнути, як із однієї з найвищих пірамід стрілою вихопився потужний і яскравий промінь і безгучно вдарив в одну з фігур. Вмить спалахнув стовп вогню, пролунав радісний людський крик. Від фігури відділився схожий на величезне яйце згусток світла ідеальної форми і майнув уверх за піраміди. Сама ж фігура розсипалася на пісок.

— Це місто Душ, які пропали в земному житті безвісти, — пошепки мовила Віоланна. — Вони не відмолені, не відспівані і не прощені. Нічого про них не знають на Землі, в невідомості вони знаходяться і тут. Пропалі безвісти воїни, різні люди, навіть діти. Вони не поховані за Божими законами.

І ось знову з-за піраміди вилетів промінь і впав на солдата, що стояв за два кроки. Я сахнувся. Схопилося полум’я, з радісним зойком шугонув круглий згусток сяйва. А із статуї воїна потік пісок.

— Так відбувається постійно, коли на Землі живі знаходять сліди безвісти зниклих і поминають Душу за Божими законами, — сказала тихо Віоланна. Пам’ятаєш приказку: «Жодна війна доти не закінчена, доки не похований останній невідомий солдат»?

Неспогадано почувся надривний людський стогін. Я обернувся і побачив, як неподалік кам’яна фігура, схожа на дівчину, здригнулась, затремтіла, і від неї відділився фантомний двійник. У міру того, як тінь поволі наближалася, стали проглядатися обриси дівчини. Видно, вона чинила неймовірний опір, йдучи до мене, бо незрима сила весь час намагалася утримати нещасну, повернути і знову втиснути у розхитану статую.

— Не маю права, але не моя вина, — простогнала тінь дівчини. — Я заманена братом на болота і там втоплена у трясовині. А брат розказав, що я зникла безвісти… Це все через батькову спадщину…

Віоланна заметушилась. Уперше, відколи зустрілись у цих світах, побачив її такою розгубленою і безпорадною.

— Як вдалося це зробити? — сполотніла Віоланна, дивлячись перелякано на тінь.

— Мені нічого не потрібно, — дівчина-тінь дивилась прямо у вічі. — Жалію тільки свого коханого. Він вірить і досі, що я жива, повернуся. Він не може женитися, не може створити власної сім’ї, бо чекає на мене. Але я, його Марія, вже ніколи, ніколи, ніколи не повернуся! А ви, — неймовірно важко дихаючи, тінь дівчини і далі пронизувала мене поглядом, — ви — я знаю, я бачу — ви ще повернетеся. Знайдіть його, скажіть, що Марія просить, хай не чекає, хай жениться. Марія прощає. Марія благословляє його своєю любов’ю.

Вона ще встигла назвати адресу й місце, куди я мав поїхати. І тут знявся неймовірний гул. Стояло безвітря, але фігури почали хитатися, немов від буревію. Тінь дівчини поволі віддалялася: «Боже, я так його любила! — благала когось тінь Марії, заламуючи відчайно руки. — Я і в смерті його люблю! Не серце, камінь би заплакав, як його люблю!».

Тінь дівчини і далі невмолимо віддалялася, доки не увійшла знову в безживну фігуру. Через якийсь час після того, як тінь Марії зникла, у кам’яних очах скульптури зблиснули сльози, на мить печально сяйнули й одразу скапнули.

Побачене неймовірно налякало Віоланну. Вона притьмом подалася до мене, і ми, ніби злившись в одне, опинилися на вершині, де зустрілися вперше.

— Ти за жодних обставин не повинен цього робити, — мовила втомлено Віоланна.

— Не зовсім зрозумів.

— Про що просили тебе там, — боязко показала вдалечінь. — Не маєш права шукати хлопця і розказати йому про вбиту дівчину. Це дуже і дуже небезпечно і, найперше, для тебе самого. Живі ніколи не мають права знати, як ведеться мертвим.

— Але нещасний хлопець бодай мусить знати, що нареченої немає серед живих. Вона ж безслідно зникла.

— Якщо на те воля, її сліди знайдуть — рано або пізно. Проте я дуже і дуже тебе застерігаю від необдуманого вчинку. Тоді не тільки тебе буде покарано, а й мені не уникнути трагедії — ти ж мене теж кохаєш, мій любий.

Вимовивши «мій любий», Віоланна аж здригнулась. Досі вона говорила зі мною якось відчужено, сказати б, механічно-байдуже. Та ось у «мій любий» кожен звук наче зацвів, засвітився і набув незвичного теплого дихання. І я вперше в невідомих мені світах до болю відчув: переді мною справжня Віоланна. Так само, як колись у вимовлених вперше нею словах «мій любий», відчув таїнство, ніжність і безумну красу її любові.

15

…Бабина сестра Гафія, як і годиться, зустріла нас йойканням, гойканням, висками і писками. Сім’ї у неї ніколи не було, то материнські почуття вона часто виливала на дітей близьких, а особливо на родинну крівцю. Тітка була старша за мою бабусю, проте літ своїх теж не пам’ятала. А виглядала значно молодшою, бадьорішою і жвавішою за неї. Видно, цілющими травами, зіллям, нехитрою, проте здоровою гірською їжею вона законсервувалась у піднебесному повітрі. А може, і володіла чарами молодості.

Вислухавши, з чим я навідався, тітка стурбовано сплеснула руками і мовила:

— То не є така тяжка хвороба. Її легко позбутися. Айбо для того, щоби виготовити мазь, мусай целофіти. А за ними треба податися аж на польський бік — а то аж цілу ніч іти.

Целофітами у горах називали рідкісні крихітні гриби. Вони, як правило, починали з’являтися наприкінці серпня — початку вересня на скелястих верхів’ях. Вражаюче жовтогарячого кольору, схожі на крихітні пуголовочки, вони росли майже на голому камінні. З’являлись опівночі, а на сході сонця, тільки-но перші промені осяйнуть вершини, одразу перетворювались на жовту слизь. Тому знаючі люди вирушали за целофітами ще вдень, відтак цілу ніч чипіли на гостроверхих кам’яних бескеттях, чекаючи миті, коли серед полохливої темряви гарячим золотом зацвіте каміння.

Оповідали, що, крім цілющих властивостей, целофіти