Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

в цій стіні. Після першого життя Душа оселяється у відведене їй гніздечко у першому ярусі хранилища. Після наступного життя — у вищому. І так аж до сьомого рівня. А після, коли стане згустком Божественного світла, Душа відлітає у Вічність.

— Ну, а далі?

— Душа, яка пережила сім рівнів, стає частинкою всемогутньої сили Творця, що утримує Всесвіт.

— А загалом людським розумом можна пізнати Світобудову? — запитав, усвідомлюючи свою наївність.

Віоланна підняла голову і, наче комусь там — угорі, відповіла:

— Найсучасніший комп’ютер, створений людським інтелектом, — старенька рахівниця сільського бухгалтера порівняно з тим Генієм, який править Всесвітом!

Знову озвався дзвін, і все повторилося. Одні Душі зграями відлітали, інші прибували і поселялись у щойно звільнених гніздах.

— Неймовірне видовище, — мовив захоплено я, не наважуючись розпитувати про те, що так і не зміг збагнути.

А Віоланна продовжувала:

— Кожна Душа народжується з подиху Творця. Опанувавши людське єство, вона проживає відведений земний строк. А після смерті тіла прилітає сюди й оселяється на першому рівні. Тут якийсь час, мовити б, спочиває. А далі, обравши собі долю, знову вертається на Землю. І так аж до сьомого рівня. Щораз Душа змінює свій колір, подобу. Ти бачиш. Щоб сягнути своєї досконалості, Душа проходить у часі еволюцію, як плід в утробі матері від зачаття аж до народження.

— А який період Душа перебуває тут, тобто на кожному із семи рівнів?

— Може бути і день, а може і цілі століття. Все залежить від того, наскільки швидко Душа обере собі нову долю.

— Як вона це робить? — не приховував здивування.

— Ці ніші у стіні — для кожної Душі своєрідний храм. Вона там відпочиває після земних трудів, очищується і передивляється людські долі. Тисячі, мільйони доль… Це може, я казала, тривати дуже-дуже довго. І ось коли Душа нарешті обере долю конкретної людини, повертається знову до земного життя — за новим досвідом.

— Це так необхідно?

— Із кожним новим досвідом… із кожним рівнем Душа самовдосконалюється аж до абсолютного світла… Це обов’язкова умова переходу у Вічність.

— Не можу збагнути: одна справа, коли Душа обирає долю полководця, вождя, вченого, талановитого митця чи просто людини вправної. А ось доля злочинця, нікчеми, жебрака — як це зрозуміти?

— Якщо хочеш наблизитися до Істини, маєш пройти крізь усі людські пороки, достоїнства й благодаті, вогонь і воду… Як це зробив Христос.

— Але хіба багатий може зрозуміти нужди жебрака?

— Розкіш — страшніше випробування для Душі, аніж злидні, — загадково всміхнулася Віоланна. — Багатство дається для того, щоб людина допомогла злиденному. А злиденному благодать від заможного має йти, аби задумався над власним буттям і почав шукати шляхи, як змінити нужденне існування на повноцінне життя. Так само полководець має ділити торжество перемоги і гіркоту поразки разом із простими солдатами. Вождь повинен завжди вести власний народ до тріумфу, а коли доведеться — першим покласти голову на жертовник. Талановитий мусить прихилити менш обдарованого, а дуже успішний, коли летить стрімко вгору, хай простягне руку тому, хто катастрофічно падає донизу.

— Отже, мав правду мудрець: «Кожній людині Господь кладе на плечі тільки такого хреста, якого вона у змозі понести»…

— Але чи захоче потім людина ту ношу на собі тримати… — додала Віоланна. — Далеко не кожна Душа пройде гідно через випробування обраної нею Долі. Такі Душі, навіть якщо і сягають дуже високого рівня, сюди вже не повертаються.

— А чому так відбувається: невже Душа, народжена із подиху Творця, може схибити?

— Перші люди Адам і Єва теж були сотворені Господом, але тим не менше согрішили, — відповіла Віоланна. — Душа, яка прагне абсолютного світла, має пройти великий шлях Пізнання до абсолютної досконалості. І чию б долю Душа не обрала, цей шлях йде через, так би мовити, Закон трьох С — самопізнання, самовідданість і самопожертва. Тільки цим триєдиним шляхом можна сягнути абсолютної досконалості… Про це є притча.

14

…Якось мужній і досвідчений самурай зайшов до майстра приготування чаю підбадьоритись запашним напоєм. Майстер був уже старенький і коли подавав чай, одна крапля випадково зронилася на меч самурая.

— О, нещасний каліко, ти образив достоїнство мого меча, а отже, завдав морального збитку і мені. Вимагаю, щоб завтра ти прийшов до озера, де будемо битися!

Майстер чаю впав на коліна перед воїном і почав благати.

— Ваша честь, я ніколи не тримав меча в руках. У мене велика сім’я, котру я один годую. Діти, онуки, правнуки геть пропадуть, якщо загину від вашої руки. Простіть і помилуйте!

Але невблаганним був самурай. Діватися старенькому нікуди, він пішов до майстра кендо — володіння мечем — і розповів крізь сльози про своє горе.

— Прошу тебе, навчи мене хоча б достойно вмерти від рук воїна, аби моїй сім’ї не було соромно, що я позбувся голови, як звичайна курка.

Той усміхнувся і подав майстрові чаю самурайський меч.

— Я знаю, що ти великий митець приготування цілющого напою, — сказав майстер кендо. — Заплющ очі, згадай всі рухи і дії, які ти робиш, готуючи чай.

Старенький зажмурився, повільно ввійшов у себе, довго мовчав, а потім відкрив очі.

— Так, я все згадав, — мовив тихо.

— А тепер всі ці рухи ти зроби з мечем.

Майстер чаю самовіддано виконав веління.

— Тепер слухай уважно! Коли завтра прийдеш до озера, не чекаючи супротивника, відразу починай вправлятися мечем саме тими рухами, які виконуєш під час приготування чаю.

— І що тоді буде!? — запитав із відчаєм старенький.

— Тоді все буде гаразд, побачиш сам, — відповів, загадково посміхаючись, майстер кендо.

Наступного дня майстер чаю прибіг до озера раніше, ніж було домовлено, і почав з усіх сил повторювати з мечем свої професійні рухи.

Тим часом близько призначеної години до озера прямував самурай. Побачивши здалеку, як майстер чаю орудує зброєю, він сховався неподалік у кущі і почав спостерігати. Чим більше старенький вправлявся з мечем, тим більше здивування і захоплення з’являлося на обличчі воїна. Врешті, не витерпівши, він виринув із гущавини, помчав до майстра чаю і впав на коліна.

— О, великий майстре меча, навчи мене своїх секретів бою!

— Ти хочеш сказати, що Душа кожної людини, ким би та людина не була, осягає істини однаково? — здивувався я.

— Так, шляхом самопізнання, самовідданості і самопожертви. Воїн і майстер чаю — люди за родом занять віддалені, але вони обидва — великі майстри і йдуть одним і тим же шляхом до абсолютної досконалості.

— А ті Душі, що вже не повертаються сюди, — яка майбутня їх Доля?

— Різна, але далеко не найкраща. Є і такі, що обривають свій шлях не