Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— Якщо ти зайшов у прекрасно доглянутий сад, збираєш фрукти, милуєшся квітами, не надивуєшся незвичним насадженням, то мусить бути і дбайливий садівник, котрий заклав і плекає це диво. Чи неправда? І він не обов’язково має бути присутнім, щоб ти його бачив.

— Так само, як ще ніхто із смертних не бачив Творця?

— Але це не означає, що його немає. Ми ж не бачимо повітря, але ним щосекунди дихаємо і завдяки йому живемо. Так само незриме і земне тяжіння. Але воно існує, і наше земне життя підкорене йому.

— А за якими законами проходить життя тут?

— Тут немає того, що є на Землі. Це зовсім інші форми буття, — мовила Віоланна повільно, дошуковуючи потрібних слів. — Людство помиляється, вважаючи, що у Всесвіті тільки планети, астероїди, метеорити. Я маю змогу тобі показати, як звіддалеку виглядає місце, де тепер знаходимося…

13

Я не встиг відповісти, коли якась внутрішня сила підхопила мене, і за частку секунди ми опинилися у міжзоряному просторі.

— А тепер дивись, — Віоланна показала вниз.

Я глянув і, вражений, занімів. Піді мною, в голубуватій юзі-мареві красувалась величезна рівнина. Вся вона була всіяна острівками, схожими на людські поселення. Їх пов’язували численні магістралі — одні прямісінькі, інші зигзагоподібні… Видовище було захопливе. Вся рівнина чимось нагадувала майстерно сплетене мереживо із сліпучо-білих ниток чи навіть філігранно виткану павуком сітку, ювелірно повішену на осінньому дереві навпроти сонця.

Все, що бачив досі, за своєю красою і витонченістю не йшло ні в які порівняння з тим, що відкрилося тепер. Я дивився захоплено на видовище і знову відчув, що все це бачу не очима, а внутрішнім зором. Складалося враження, що весь я — велетенське око, яке спершу пильно спостерігає, а потім спрагло вбирає в себе помічене.

— Ця рівнина нагадує один із материків на карті Землі, — сказав я.

— Те, що бачиш тепер, насправді в мільйони разів більше. І ні в які порівняння із земними материками не йде, — мовила Віоланна.

— Невже ми знаходимося на такій віддалі?

— Я вже говорила, у нас віддаль… простір — дуже відносні, — відповіла.

— Ну, а яка тоді наша Земля порівняно з цим білим-білим містом?

— Ось дивись, — Віоланна показала на крихітну цяточку світла, що пульсувала неподалік велетенської рівнини.

— Невже наша Земля така малесенька?

Віоланна ствердно кивнула головою.

— Боже, це все одно, що пилинка поряд з величезною горою, — вражено промовив я.

— Колись у далекому майбутньому це, як ти кажеш, «біле-біле місто» відкриють земляни і назвуть його Небесною Атлантидою.

— Отже, у Всесвіті існують планети чи як їх — материки, поселення не тільки круглої, а й плоскої форми, — здивувався.

— Теорії про походження Всесвіту і його будову — насправді дитячі казки. Вони навіть не наближені до реальності.

— Але, даруй, хіба не через казку людство приходить до практик. Ну згадай, бодай, килим-самоліт і теперішні літальні апарати.

— Людина і сама, подібно птахові, може літати. Їй це дано, але чи досягне вона того рівня — незбагненно, — мовила задумливо Віоланна. — Людству дуже багато дається. Та більшість благ воно використовує не задля добра, а навпаки. Уяви, якщо б земляни всі досягнення науки і неймовірні кошти, що йдуть на війни і вбивства, використали на продовження життя, кожна середньостатистична людина могла б сьогодні преспокійно доживати до 300 і більше років. Про це вже відкрито заявляє наука на Землі.

— Отже, біблійні люди, які досягли 800—900-літнього, майже тисячолітнього віку, — це не міф?

— Так. Вони не були настільки обтяжені земними турботами, як теперішнє суспільство, вони були набагато ближче до свого Творця, ревно виконували його заповіти, і насправді їх життя могло тривати і далі. Просто вони самі благали спокою, тобто просили смерті…

— …А опісля їх душі насправді потрапляли у рай. Рай — це вселенська реальність? — підвів голову я.

— Надто багато питань, — втомлено відповіла Віоланна. — Це ліпше самому побачити.

І в цю мить почали зворотний політ — тепер уже наближалися до білого космічного материка. Але на цей раз, як мені здалося, летіли досить повільно. Врешті опинилися посеред безлюдного міста. Як і все, що доводилось досі бачити, це теж було незвичне поселення. Я подумки нарік його «Містом весняного сну». Враження і насправді були такі, ніби переживання молодого, травневого і пахучого сну в юності. Навкруги стояла висока і безмірна тиша.

Часом здавалося, що вона настільки ніжно-дзвінка, що чутно, як дихають волосини на власній голові. Несподівано спостеріг, що всі будівлі велетенського міста, які нагадували спіралеподібні кола, нерозривно поєднані між собою. І все поселення — одна гігантська, фігурно закручена суцільна стіна. Вона складалася з семи різнокольорових ярусів. Відразу з’явилося враження, що ти опинився у колі живої райдуги.

— Ти недалекий від істини, — раптом навдивовижу тихо і мило сказала Віоланна.

— Що маєш на увазі?

— Місце, де знаходимося, ти назвав «Містом весняного сну».

— Ти достеменно читаєш мої думки, — відповів буденно, вже не дивуючись несподіванкам, що постійно демонструвала Віоланна.

— Ну ось невдовзі переконаєшся.

І тут пролунав звук, схожий на голос церковного дзвону. Навколо почалися неймовірні метаморфози.

Я спершу й не помітив, що кожен ярус гігантської будівлі-стіни поділений на невеличкі квадратики, подібні на майстерно вмонтовані у стіну скриньки-сейфи. Тільки-но зверху пролунав голос, як вся гігантська споруда ожила: скриньки самочинно відкривалися, а з них прудко випурхували дивовижні істоти-світлячки. Із кожного ярусу вони являлися різних кольорів, форм і конфігурацій.

Із найнижчого випурхували мініатюрні світлячки, схожі на краплини липового меду; з наступного — другого — завбільшки з тенісний м’ячик, але вже голубого кольору; з третього — істоти, схожі на жовтеньких курчат; з четвертого — сині риби; з п’ятого — пишнокрилі рожеві метелики; з шостого — білі-білі хмаринки у формі голубів. І нарешті, з сьомого пульсували яскраво-сліпучі кулі світла. Все відбувалося в неймовірній тиші. І від цього мене не покидало відчуття, що я знаходжуся в океанських глибинах і мовчки спостерігаю за дивовижами навколо. Потім так само неспогадано все зникло. Через кілька хвилин знову повторилося — лише навпаки: істоти-світляки на цей раз уже не випурхували, а залітали — кожна на свій ярус, у власне гніздо.

— Ти щойно бачив явище, котре ще нікому із живих не відкривалося, — сказала Віоланна.

— Так, неймовірно! — видихнув я. — А що це було насправді?

— Перезмінка Душ. Щогодини відбувається перезмінка людських Душ, — відповіла Віоланна.

— Я не розумію.

Віоланна, пильно обдивляючи стіну, пройшла з десяток кроків, а потім обернулася і сказала:

— Кожна людська Душа, щоб досягнути безсмертя, мусить пройти сім життів. І кожне з них відповідає ярусу