Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

Віоланна весь час ніжно водила пальцями по моєму обличчю, наче впевнюючись у його реальності. Потім глибоко схлипнула, поклала голову на мої груди і затихла. Вона нагадувала мандрівницю, яка подолала неймовірно величезні простори, тяжкі перевали і нарешті дійшла до омріяної місцини, де можна знайти затишок і перепочити. І цей спочинок, здавалося, вона знайшла на моїх грудях.

Я із заплющеними очима ніжно гладив, горнув до себе і відчував в обіймах не тіло Віоланни, а дивовижно світлу, тремтливу субстанцію, що сяяла первісною чистотою. І це сяйво поволі проникало неймовірно блаженного теплотою в мої груди, заповнювало все єство аж до п’янкого охмеління і щасливого божевілля. Воно, це сяйво, було ніжно-зеленого кольору, наче барви щойно народженого листя і трави, пахло базиліком і розмарином… Пахло тими незбагненно щемливими ароматами, якими наповнені сільські храми під час великих торжеств.

Горнучи Віоланну до себе, я збагнув, що люди, які закохуються, немовби здобувають дар магічного видіння. І від того весь світ вони сприймають не за його реальними обрисами, а проникають у його сутність.

Віоланна несподівано підвела голову і, побачивши, як за вікном розвиднюється, тихо заплакала і вкотре прошепотіла: «Мій любий».

16

І ось тепер, дивлячись на Віоланну, я згадав ту божественну ніч нашого кохання. І в мені зболеним сумом зазвучало: «Мій любий».

— Мій любий, — прошепотів я.

Дивовижна річ — тільки тепер збагнув, що за весь час перебування в невідомих мені світах жодного разу не відчув земних емоцій — страху, відчаю, болю, паніки. А коли згадав про місячну ніч у хатині серед гір і повторив Віоланнине «Мій любий…», нестримна хвиля підступила до серця, і я, не в силах угамуватись, заридав. Віоланна, що досі виявляла незвичний спокій і незворушність, ледь помітно здригнулась. Тінь сполоханості майнула на обличчі і в очах, що постійно пульсували якимсь механічним холодом, спалахнули живі краплини.

— Як це з тобою сталося? — збентежено спитала Віоланна.

— Ти про що?

— Ти заплакав… ти заплакав… у тебе сльози! — з тривогою повторювала Віоланна.

— Я так тебе любив… так любив… Навіть на Страшному суді, коли мені пропонуватимуть рай в обмін на любов, я не зречуся тебе… — мовив крізь сльози я.

Віоланна збентежилась.

— Ти розумієш, такого ще не було, — якось безпорадно оглядалась навколо. — Такого ще не було… аби хтось тут заплакав. Тут не знають про сльози. Як це сталось?

— Бо ніхто ще у світі так не любив, як я…

— Тобі треба негайно повернутися, — опановуючи розгубленість, мовила Віоланна.

Я заперечливо похитав головою.

— Не проганяй мене.

— Ні, ти мусиш повернутися. Ти ще не досяг рівня гармонії. Ти заплакав…

— Я не вважаю це за гріх, я заплакав від любові…

— Ти розумієш — тут не плачуть. Ти не можеш збагнути, що тут людська сльоза може стати причиною апокаліпсису, — тихо, але рішуче сказала Віоланна. — Я не збираюся тобі всього пояснювати, маєш зрозуміти одне — ти конче мусиш вернутися в земне життя. Ти мусиш прожити і пережити все те, що тобі суджено. Коли цього не станеться, тебе чекають надто великі катаклізми. Ніколи не треба провокувати долю і чинити всупереч законам вічності.

— Але для чого життя без тебе? — простогнав я. — Воно не має ніякого смислу…

— Навпаки, — заперечливо похитала головою Віоланна. — Із тої миті, коли опинишся знову вдома, твоє життя набуде Нового і Великого смислу. Адже ти один із дуже небагатьох, хто знатиме, що життя людське не закінчується земними годинами і земними марнотами. І любов теж не вмирає у земному житті… І всіх, кого ми знали, любили і кохали — не треба страждати — ми обов’язково зустрінемо після їхнього і нашого земного буття. Хіба цим я тобі не дарую радість життя і великі сподівання?

— Але я…

— Так, я знаю про твоє бажання. Але ти впевнений, що хочеш з ним зустрітися? — запитала суворо Віоланна.

— Я не можу з цим жити, — відповів ствердно. — Вже багато років мене не покидає відчуття вини і болю. Щиро каявся, але він все одно невидимою тінню постійно супроводжує, йде назирці, і мене мучить сумління.

— Це дуже важко, але зроблю. Вважай, ця зустріч — моя велика пожертва, але ти її заслужив.

Я вдячно подивився їй у вічі.

— Хоча неможливо передбачити, чи стане тобі легше і чи вгамується й очиститься сумління, — застерегла Віоланна.

Вона підняла руку, миттєво махнула нею вперед і звеліла:

— А тепер дивись!

Все навкруги притьмом зникло, і я з подивом побачив себе серед вселенської пустелі. Хоча тут не було ані неба, ані горизонтів — одні піски: під ногами, зусібіч, над головою. Вони були живі, рухалися, текли, пересипалися, шепотіли якоюсь тихою сипучою мовою, мовою живих пісків. А найбільше вражало світло, яке постійно струменіло з їх глибин: воно було густо-апельсинового кольору із ледь-ледь видимими зеленими відтінками… Очевидно, такі кольори мають умиротворення, абсолютний спокій і благодать. Саме це я відчував тепер. Опинившись наодинці серед незнайомих світів, замість панічного страху я блаженствував. Потім рушив уперед.

Не усвідомлював, куди йду. Та внутрішній компас спрямовував мене, і я відчував, куди саме належить рухатися у цьому загадковому просторі. Через якийсь час вийшов на узгірок, з якого відкривалася розлога долина, і помітив: назустріч мені йде чоловік. Я одразу впізнав його. Він ще був далеко, але серед сотень подібних йому безпомилково упізнав би саме його.

Ми поволі наближалися один до одного. За довгі роки він зовсім не постарів. Навпаки — помолодів, зникла сивина зі скронь, обличчя посвітліло, тільки ось в очах те ж саме…

— Батьку дорогий, прости, — не витерпів я, впав перед ним на коліна і обійняв за ноги.

— Сину мій, яке щастя — ми зустрілись, — мовив він спокійно, гладячи мене по голові.

— Я дуже грішний перед тобою.

— Встань, сину, — батько взяв мене за руки і підвів. — Не маю на тебе образи. Навпаки — велика вина перед тобою. За одним жалію, що не встиг тобі всієї правди викласти…

…Батьки мої познайомилися у військовому госпіталі. Тут моя майбутня мати працювала медичною сестрою. А батько, капітан-десантник, потрапив сюди після невдалого стрибка з парашутом. Кохання спалахнуло одразу, розвивалося бурхливо, швидкоплинно і завершилося весіллям. Через дев’ять місяців на світ з’явився я, а ще через два — мати постала із сповитком на порозі батьківської хати.

— Мамко дорога, спасайте, — мовила схвильовано до баби. — Мого Василя переводять служити за границю… Я мушу теж із ним бути… А з дітьми туди не дозволяють.

— Оленко, ти хочеш…

— Так, залишити малого на