Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

Її очі виблискують якимось палким потойбічним вогнем, який мене буквально заворожує, притягує, гіпнотизує. Відкривши рота, я слухаю свою наставницю, дивуючись тій силі та гарячості, яка звучить у її словах.

– І хоч ти не можеш труситись над людиною все життя, як квочка, але побороти в собі почуття відповідальності не виходить… Він помер… Мій останній учень… З того часу я дітей не брала… 

Її рука підіймається до шраму і легко пробігає пальцями по білясій смужці. Схоже, це звичний і неусвідомлений жест, а рана, яка пошкодила її обличчя, швидше за все, здобута саме тоді, коли й загинув її учень.

У мене самої від емоцій стискається горло, і я різко крізь зуби втягую повітря. Відьма ж трохи струшує головою, ніби відганяючи сумні думки та спогади, і через секунду її погляд знову стає осмисленим і задерикуватим.

– Ну що? Берімося до першого тренування? ― Посміхається, і, піднявшись на ноги, йде до столика з інвентарем.

З подивом спостерігаю за тим, що робить моя наставниця. А вона, розставивши переді мною три свічки, опускає на вікнах чорні жалюзі, зануривши кімнату в темряву, і запалює ґноти. 

– Це перша вправа. Вона одночасно легка, тому що зовсім не вимагає від тебе магічних зусиль, але й важка, тому що потрібна величезна концентрація та увага.

Заінтриговано киваю і з цікавістю дивлюся на помаранчеві, тремтячі язички полум'я.

– Чудово, – задоволено усміхається Віка. — А тепер уважно подивись на свічку прямо перед тобою, і тільки на неї. Погляд не відводь.

Роблю так, як каже вчителька, старанно концентруючись на тремтячому вогнику. Через деякий час очі починають сльозитись, і дуже хочеться моргнути, але стримую себе і продовжую виконувати вправу. 

– А тепер зроби погляд розфокусованим, – чую наче здалеку голос Віки. – Знаєш як?

– Так, – хрипко відповідаю, змушуючи розплистись перед очима контур свічки.

― Розумниця, ― хвалить мене наставниця. – Дві інші свічки мають набути чітких обрисів.

Я намагаюся щосили, дуже намагаюся, але крім незрозумілого марева перед очима нічого не бачу. В результаті не стримуюсь і моргаю, засмучено хитаючи головою.

― Нічого, не хвилюйся, ― втішає мене. ― З першого разу ні в кого не виходить. Відпочинь, і спробуємо ще раз.

Ми повторюємо вправу раз по раз, поки вистачає сил, і, зрештою, я таки домагаюся потрібного результату. Віка мною залишається дуже задоволена, і показує ще кілька тренувань зі свічками на концентрацію. А також велить купити сьогодні ж і собі такі, і практикувати щодня. А потім навчає кільком дихальним та медитативним вправам.

― Це теж допоможе, ― запевняє. ― Ти маєш виробити в себе навичку концентруватися моментально і зберігати цю концентрацію на задвірках свідомості в будь-яких умовах. Адже від цього може залежати не лише твоє життя, а ще й того, кого захищаєш...

Слухняно киваю і підводжусь слідом за Вікою на ноги. 

Гнат нас чекає в кімнаті відпочинку, розвалившись у кріслі, і мирно сопить, закинувши голову на підголівник. Поруч на столику стоїть картонна склянка з кавою і валяється обгортка від шоколадного батончика. Втомився, бідолаха, навіть сидячи заснув. І зголоднів, мабуть. Цікаво, хоч щось готує серйозніше смаженої картоплі та бутербродів. У серці прокидається хвиля розчулення і я, не стримавшись, провожу по його волоссю. За спиною тихо хмикає Віка.

Від мого дотику чоловік моментально прокидається і сідає рівно.

– Привіт, Віка! ― Розтирає він руками щоки, приходячи до тями. – Ви давно закінчили?

– Та ось щойно, – киває. ― Можеш забирати свою підопічну. Талановита дівчинка. Думаю, ми спрацюємось.

— Ще б пак, дві відьми й не спрацювалися, — усміхається він, підводячись. А потім міцно обіймає Вікторію. – Ти сама як?

― Ти ж бачиш, ― відсторонюючись, розводить вона руками. ― Чудово. Краще від усіх.

– Ось і молодчина. Будуть проблеми ― дзвони, ― підморгує, беручи мене за руку.

― Обов'язково, ― обіцяє і на прощання махає нам долонею.

Назад ми повертаємось у сутінках, але ще встигаємо до закриття магазину купити мені свічки, гарні ковані свічники, килимок для медитацій та ще кілька речей, які, за словами Ігната, мені неодмінно знадобляться. Я голодна, як сто чортів, не сумніваюся, що чоловік теж. 

Насамперед біжу в душ, після занять просто нестерпно хочеться помитися. Мені до сверблячки на шкірі потрібно відчути воду, відчути, як вона знімає втому та липкі емоції чужих людей.

А після гігієнічних процедур, коли моє місце у ванній займає Гнат, я, подумавши, вирішую швидко приготувати вечерю. У холодильнику без проблем знаходжу яйця, молоко, сир, а понишпоривши по шафках – борошно, соду і навіть ванільний цукор. Не довго думаючи, змішую потрібні інгредієнти і на той час, як чоловік виходить із душу, перша партія сирників уже остигає на тарілці.

– А що це так смачно пахне? ― Запитує, з'являючись на кухні.

– Сирники ― Обертаюся, якраз вже перевернувши на сковороді чергову порцію. – За фірмовим рецептом моєї мами. Найсмачніші, які мені доводилося куштувати.

Вираз обличчя Гната змінюється зі здивованого на розгублене, а потім зовсім на якесь зворушливо-безпорадне.

― Не все ж тобі мене годувати, ― додаю, і спритно знімаю лопаткою вже готові млинці на тарілку. ― Їж, підсовую йому. – Ось ці з краю вже мали охолонути.

Чоловік слухняно сідає за стіл і обережно бере першу оладку, а я, затамувавши подих, скоса спостерігаю за ним, викладаючи нову порцію на сковороду і намагаюсь не помічати, як при цьому тремтять мої руки. Сподобається чи ні? Хоч би сподобалося. Будь ласка, хоч би сподобалося!

― Інго, це дуже смачно, ― заплющивши від задоволення очі, вигукує він, за хвилину вм'явши не тільки охололі, а й нещодавно підсмажені. – А добавки не знайдеться?

– Зараз будуть, – полегшено видихаю, подякувавши вищим силам, і повертаюся до готування.