Олександр Зоря-Заря, Ольга Заря - МарІуполь. Як ми виживали... Хроніка війни., Олександр Зоря-Заря, Ольга Заря

ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. "Вибухи й пожежі поглинають будинки. Залишитися чи виїхати?"

Олександр Зоря-Заря (текст і вірші)

 

ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Тепе́р – біль і сльо́зи, з вогне́м боротьба́,

до спо́кою ду́же дале́ко.

Лиша́тися в до́мі – не ри́зик хіба́?

Пої́хати? – теж небезпе́ка.

Хроніка подій. 16.03.22 (середа)

8:00.

Сильні вибухи. Влучили в сталінку навпроти, у заправку біля поліції. У сусідки Валентини на лоджії вилетіли останні вікна.

 

8:30.

Андрій і Світлана із сином Вадимом, рятуючись від війни, зібралися і на свій страх і ризик поїхали до Бердянська. На машині замість розбитих бокових і заднього скла натягнули прозору клейонку. Коли близькі люди наважуються на цей ризик, ми відчуваємо тривогу й надію водночас. Ми знаємо, що залишитися – це ризик, але й виїхати – теж небезпека.

 

РАНОК.

Влучили снарядом на 9-й поверх у квартиру Лариси (в стіну над лоджією). Темне небо, вибухи змушують нас відчувати безпорадність перед цією силою. Квартира вже не здається домом – більше схожа на пастку з холодом і страхом.

 

12:00.

Снаряд влучив у наш стояк на 8-й поверх. Вбило господаря Олексія, якому було 50 років. Він щойно оформив пенсію.

Загоряння вдалося зупинити завдяки синові Дмитру, сусіду Миколі з 7-го поверху та коханій загиблого Олексія, перекривши доступ кисню до вогню.

Руйнування квартири Лариси, смерть Олексія, пожежі – все це змішується в єдину страшну картину.

Біль, сльози, боротьба з вогнем — це наша реальність.

 

12:15.

Саме тепер у ту ж квартиру прилітає ще один снаряд (в одне місце двічі не влучає?). Подругу Олексія повністю осліплює (на деякий час?). Сину Дмитру обпікає спину. У квартирі спалахує вогонь. Починається пожежа. Води нема. Уже давно нема. Гасити нічим. Усі покидають квартиру. Горять квартири на 8-му і 9-му поверхах у нашому під'їзді.

13:30.

Микола із 7-го поверху бореться з палаючим і розплавленим пластиком, який осипається з палаючого 8-го поверху на його квартиру. Стеля на 7-му поверсі нагрілася дуже сильно. Пішла тріщина. Стало дуже небезпечно, і господар покинув квартиру.

 

14:00.

Дмитро, сподіваючись зменшити біль у спині, випив пів пляшки коньяку. Сп’янів, але біль не минув. Вирушив на вулицю в пошуках пригод чи кращого сховища від бомб. Його не могли зупинити: умовляння, що там небезпечно, не припиняється стрілянина й вулицями їздять танки, не діяли.

А в місті дуже небезпечно. Зв’язку немає… Я зібрався і покульгав за ним. На ногу, хоч і з болем, уже ставав. Вийшли на проспект. Навколо гриміло. Після нетривалих прогулянок зайшли в порожній магазин. Діма показав на цокольний поверх: "Сюди перетягнемо ліжка й будемо жити". Я сказав: "Добре" й умовив його (не одразу) повернутися додому.

Втома, коньяк, втеча – це спроби хоч якось втекти від болю і відчаю. Дмитро йде, я за ним, і ми разом шукаємо хоч якийсь притулок. Але в місті немає безпеки.

 

16:00.

За спиною Дмитра почала доглядати невістка Настя, використовуючи всі свої мазі, знеболювальні засоби і здібності. Це стало допомагати.

 

18:00.

По душу сусідки Олександри Георгіївни примчала її дочка Олена. Вона веліла терміново збиратися. Сказала, що в них (через дорогу від нас) влучили в будинок, і весь будинок згорів, залишивши по собі тільки згарище й спогади.

У цей час 8-й і 9-й поверхи нашого будинку горіли, а Олена підганяла матір. Олександра Георгіївна зібрала документи і ще щось у пакети. До неї приєдналася її подруга Валентина Миколаївна, залишивши нам про всяк випадок ключі від своєї квартири. І вони втрьох рушили в напрямку будинку Олени.

 

20:00.

Ми залишилися. Нам йти нікуди. Але ми розуміли, що полум’я не повинно перекинутися з верхніх поверхів на нижні. Головне, щоби палаючі уламки не впали на балкони внизу. Тому встановили чергування і спостереження з вулиці за палаючими й дотліваючими квартирами, щоб у разі чого можна було миттєво зреагувати.

 

НІЧ.

Усю ніч у місті лунали вибухи. Стіни тремтіли. Меблі підстрибували на підлозі. Ми не спали, лише лежали із заплющеними очима, сподіваючись хоч трохи задрімати. Під час чергового здригання будинку від чергової бомби до мене пригорнулася дружина і вперше сказала, що їй дуже страшно. Я зрозумів, що із цього пекла треба виїжджати...

 

Кварти́ра безпе́чною бі́льше не є,

пові́тря навкру́г вибуха́є.

І па́сткою на́ша форте́ця стає́,

бо в мі́сті безпе́ки нема́є.

 

Анонс (День 21 → День 22):

"Після важкого двадцять першого дня, коли вибухи руйнували будинки, герої нарешті приймають рішення покинути місто. У двадцять другий день вони зібрали речі й вирушили в дорогу. Але чи вдасться їм втекти від війни і знайти безпечне місце за межами Маріуполя?"

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍