TODO ADDER - Титан Флегрейських полів, TODO ADDER

Ранок. Я вийшов за ворота й одразу застиг на місці. За два кілометри, в полі біля лісу, здіймався чорний дим від військових складів. Мій будинок стояв на краю села, поряд грунтова дорога вела прямо до складів. Звідси їх було добре видно з безпечної відстані, тому зацікавлені зупинялися, щоб подивитися.

– Мамо, тату, йдіть, там щось горить! – вигукнув я, коли батьки вийшли з дому. У думках промайнуло: "Добре, що вітер несе дим в інший бік."

Не встигли вони зробити кілька кроків, як небо розітнув оглушливий звук. Його важко було порівняти з чимось знайомим, але склади просто зникли, наче їх ніколи й не було. В нашу сторону щось величезне, сотні метрів завширшки, почало рухатися під землею, як кріт, що розриває поверхню. Земля рвалася й здіймалася, випинаючись у різні боки. Ось ще один прорив – уже в сотні метрів від нашого будинку. Усе відбувалося блискавично. Батьки навіть не встигли дійти до воріт – застигли на місці.

З будинку вибіг брат. Він не встиг сказати й слова. Я закричав:

– Ключі від машини!

Усе сталося автоматично: він вибіг і миттю рвонув назад за ключами. Він навіть не бачив, що сталося. І в цю ж мить ворота разом із стовпчиками склалися, мов паперові. Будинок і гараж частково провалилися під землю, похилившись на бік. Люди, які прийшли подивитися на вибух, почали панікувати і тікати.

Я стояв, спостерігаючи, як за сотню метрів стіна землі рухалася до села. За секунду наш будинок, гараж і автомобіль втрачено. У будинку був брат. Що з ним? Батьки стояли на подвір'ї серед руїн, не розуміючи, що наближається ще більша загроза.

І тут брат вискочив із дому.

– Він живий, – промайнуло в голові. – Все втрачено, але ми живі.

Брат кинувся до гаража, але, побачивши, що автомобіль не може виїхати, зупинився. Ми вибігли на дорогу. Стіна землі рухалася прямо на нас.

– Тікаємо! – крикнув я, підштовхуючи всіх уперед.

Люди вже вибігли на шосе, а ми мчали за ними. Машини злітали в кювети, деякі водії встигали зупинитися, щоб не наїхати на тих, хто тікав, і намагалися розвернутися. Хтось стукав у вікна машин, благаючи підвезти, але більшість просто мчала вперед. На машини в кюветах ніхто навіть не звертав уваги.

Ми вибігли на дорогу і побігли за натовпом через усе село. Стіна живого, в'язкого ґрунту повільно повзла на нас і на будинки. Ми з братом тримали маму за руки, намагаючись бігти, коли вона раптом зупинилася.

– Гроші, документи! – вона розвернулася і побігла назад до будинку, що ось-ось міг завалитися.

Ми з братом схопили її за руки й силоміць потягли в бік села, куди бігли всі інші. Сусідка, чия машина злетіла в кювет, пробігла повз.

– Ма, не треба, біжимо! – кричали ми, тягнучи її.

– Я заберу! – крикнув батько й побіг назад.

Ми завмерли. Він побіг без найменшого сумніву, а ми розуміли, що він може не повернутися.

Біля сусідських воріт стояли два підліткові велосипеди.

– Бери один, – сказав я брату й схопив інший. Двір був порожній. Вони могли бути в будинку, не знаючи, що відбувається, або вже втекли.

– Ма, сідай, їдемо! – закричав я, киваючи на велосипед.

Стіна живого, в'язкого ґрунту повільно, але невідворотно наближалася до нас, поглинаючи все на своєму шляху і залишаючи після себе лише руїни та смерть.

Кінець