Валя Sen - Плането, я тут. Три дні на шляху до світлого прийдешнього, Валя Sen

Друга світова війна, як і кожна війна принесла українцям горе й сльози. Але в радянській дійсності найбільшими ворогами та катами стали свої ж. Життя простої людини було знецінене. І все це виправдовувалося тим, що країна на шляху до світлого прийдешнього - до комунізму.

День перший. Коржик

Марія в одній руці несла сумку з нехитрими пожитками, а другою – тримала доньку Олю за руку. П'ятнадцятирічна Оля напівголодна, в драному взутті в тонкому пальті йшла по осінній грязюці й намагалася не заплакати. Вона час від часу поглядала на змарніле обличчя мами.

Декілька днів назад із сільради принесли повістку, на ім'я Горобець Ольги. Це була повістка із військкомату із засвідченням того, що Оля являється військовозобов'язаною і їй необхідно з'явитися на залізничну станцію для вирушення до м. Кривого Рогу в школу фабрично-заводського навчання. День вирушення – друге жовтня 1944 року. Коли тітка Мотрина передавала своїми словами, що написано в повістці, Оліна мама Марія скрикнула, як поранена птаха, і втратила свідомість. Це сталося вже вдруге, як вона втрачала свідомість. Перший раз таке з нею було, коли вона бігла за старшою донькою Галею, яку німецькі фашисти гнали в Германію. Галю забрали вороги. А Олю забирали свої, які були жорстокіші за ворогів.

Чоловік Марії пропав безвісти на війні. Син воював у складі радянської армії. Найменша донька Маня ще зовсім мала і не могла взяти на себе чоловічу роботу. Тож саме Оля залишалася в хаті за хазяїна.

Якби дома було хоч вдосталь їжі. Але, навіть на дорогу дитині не було чого дати. Марія спекла три невеличкі прісні коржики й хотіла один покласти доньці в сумку, але Оля відмовилася, сказавши, що їх повинні нагодувати в поїзді. Марія знала, що донька збрехала, щоб їм з Маньою залишилося більше. Мамине серце заходилося від болю за дитиною. Вже прийшовши на станцію, Марія тихенько засунула коржик в кишеню  Оліного пальта.

Прощання було важким. Сто двадцять дітей з села віком від тринадцяти до п’ятнадцяти років примусово забирали в місто для навчання робітничим професіям. Тож на станції стояв гамір неймовірний. Багато хто плакав. Одна жінка без кінця голосила:

– Синочку, на кого ти мене залишаєш?!!!

Проводжаючими були тільки жінки. Чоловіки або загинули на фронті, або пропали безвісти, або воювали. В кого з дітей батьки були вдома, тих не чіпали, бо батьки могли їх захистити.

Подали вагони, в яких перевозили скотину, і дітям було наказано сідати у них. Нарешті поїзд повільно рушив, потім почав набирати швидкість, і декілька жінок побігли за поїздом.

Марія спустошена і розбита поволі побрела додому. Як вона дійшла до села, як зайшла в хату, як сіла на стілець, жінка не пам'ятала. Засунувши руку в кишеню, Марія щось там намацала. Коли вона дістала з кишені свою знахідку, її очі розширилися, вона затремтіла і скрикнувши, заридала.

Маленька Маня стрепенулася, злякавшись материного завивання, визирнула з печі й запитала:

- Мамо, ви чого?!

Марія плакала ридма, хитаючись то назад то вперед і тримаючи обома руками маленький коржик. Вона дивилася на нього з розпачем, начебто саме він був винен у її горі.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍