Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

— Лови!

І це важко пояснити та восьмикутна зоря сама потрапила до моїх лап. Наступної миті я вже був у мішку Володарки, принаймні думаю, що це мішок, адже ми з зорею були в чомусь всередині й на шаленій швидкості ми кудись неслись. 

Я чув голос Іванки, вона щодуху кликала мене назад. Вітер теж кричав. Підхопив Іванку, він погнався слідом за нами. Я не міг зрозуміти, чому мав зловити, аж поки зоря не пояснила мені: 

— От навіщо ти потрібен, Пухнастику. Ти єдиний, хто може доторкнутися до мене. Навіть чаклунці цього не під силу. Це твоя особливість, якою заволодіти неможливо. Ти мав сам мене упіймати, — сумно зітхнула вона, — а тепер, мені доведеться відчинити скриню і Володарка отримає ріг безсмертя. 

— Ще б пак! — вигукнув я. — Цього не буде. Вона може навіть не сподіватися. 

— Думаєш? Але ти зробив те, чого вона так хотіла і ми рухаємося до озера. Навряд нас хтось врятує. От і все, — зоря виглядала розгубленою. — Я до останнього сподівалася, що вдасться врятувати й це Різдво та Володарка стала занадто сильною. Тепер її ніхто не зупинить. 

— А хто з вас всіх найсильніший? Вітер? — поцікавився я.

— Він сильний. Майже рівня їй та коли Володарка залучає інші сили, Вітрові не так легко боротися з нею. Особливо під дном озера, де зовсім інакший світ. Ми попадемо туди, бо самі по собі не є великими й Володарка перетворить нас на тих, кого їй потрібно, але решта. В той світ не так легко потрапити. 

— Знаю, — задумався я, — треба мати вміння Русалки перетворюватися на крихітну рибку. — А Місяць? 

— Він її не переможе. Не тепер. Різдва більше не буде. 

— Як не буде? — я закрутився в мішку і спробував прогризти дірку. Махав лапками, але мені не вдалося вибратися на волю. — Треба щось вигадати й втекти. Повернути вас назад на небо і ми всі зустрінемо Різдво, а цю потвору, я…, — я затнувся, бо не знав, що сказати. 

— Її не знищити, Пухнастику. Вона прилетіла до нас з іншої планети. Там такі, як вона дуже сильні темні чаклуни й чаклунки. Єдине, чого їм не вистачає — це безсмертя. Звісно, вони живуть довше за людей. Кілька століть та відьмам і відьмакам цього замало, — розповіла зоря. — Коли вони почули, що на нашій планеті існує Єдиноріг — той, хто здатний жити вічно, обрали найсильнішу з чаклунок, аби та принесла їм можливість стати ще й безсмертними. 

— Звідки ви стільки знаєте про ту планету? 

Зоря не встигла розповісти й дещиці, що мене цікавило, бо ми відчули, що Володарка лісу зупинилася. Вона проговорила якесь закляття, але швидко і пошепки, що я не розчув. З іншого боку, навіть якби я і запам'ятав — все одно не володію чарами. Не думаю, що те б закляття мені чи Різдвяній зорі допомогло. Володарка лісу зменшилася й ми разом із нею. Потім, думаю, ми вже не летіли, а чаклунка йшла. 

Пересувалася вона швидко й от нарешті нас дістали з мішка. Хм, скажу я вам. Очам довелося звикати, хоч і недовго, бо там, де ми із зорею опинилися було не набагато більше світла, ніж в мішку. Якщо порівнювати нас, то зараз ми були менші за гномів, навіть за сирник. Чаклунка ж була більшою та і вона стала крихітною. Ми продовжили шлях. Вона міцно тримала нас, а потім тунель, в якому розгледіти бодай щось, стало неможливим через густий туман. Нарешті прохід збільшився і мені здалося, що ми потрапили в геть інший світ або схованку. Місце, в якому зберігалося безсмертя. 

Печера, в якій замість сонця, бо його тут точно не було, сяяли стіни. На постаменті стояла скринька і я і зоря знали, що всередині. Скринька прозора і ми зрозуміли, що дає сяйво — ріг безсмертя. Від нього скоріш за все і теплом віяло. Володарка знову щось сказала і стала собою. Потім збільшилися й ми. 

— Що ж, зоре, ти маєш відкрити мені цю скриню! — наказала чаклунка. — Тобі, Пухнастику, доведеться взяти зорю до лапок і відчинити цей не такий вже і складний замок, — додала вона. — Золоті руки, звісно, старався, хоч і розумів заздалегідь, що я все одно рано чи пізно отримаю безсмертя. 

— Тобі знадобилося п'ять років. — нагадала сумно зоря. 

— Якщо я відчиню скриню, то загину. Розсиплюся на друзки. Вдруге, я не витримаю, замок дійсно занадто складний з вісьмома кутами. — пояснила вона. — І Різдва більше не буде. 

Володарка відмахнулася. Вона і слухати не хотіла. Підштовхнула мене у спину: 

— Бери ключ, бо зоря лише ключ і відчиняй, негайно! — гаркнула чаклунка. 

Про себе я думав, що утнути зараз, щоб втекти? Зменшитися без чар Володарки ми з зорею не можемо. Навіть якби я залишився тут, пожертвував собою — дрібниця заради Різдва і першої зорі, але й вона не може зменшитися, щоб втекти, поки б я взяв на себе Володарку, бо на жаль зоря не володіє цією силою та й взагалі, як і я бодай якимись чарами. 

Хоча, я все-таки озирнувся по сторонах. Хто сказав, що з цієї схованки є тільки один вихід — той тунель. Можливо є ще один? Я сподівався, що, коли Місяць ховав тут безсмертя, невже ніхто з тих, хто залишився на боці добра не дивлячись на те, що Володарка вражала могутністю своїх чаклунських вмінь, не створив додаткового виходу звідси?

І перш ніж вигадати щось, я зробив вигляд, наче спіткнувся і плюхнувся на підлогу та трохи перекотився. Володарка здивовано зблиснула на мене зміїними очима. На моє розчарування підлога не дала жодної підказки — звичайний шматочок землі й все. Стіни однаковісінькі.

Я згадав про Золоті руки. Невже гноми нічого не вигадали? Вони зробили для Іванки ті зачепи, завдяки яким вона піднялася по слизькій скелі зі скла. А тут заховати ціле  безсмертя і вигадати лише один вхід у схованку, яким зможе, що і стало можливим, скористатися Володарка, яка відбирає найособливіші вміння у мешканців лісу? 

Не знаю чому та ідея з гномами, які дуже розумні й працьовиті, видавалася мені цілком реальною. Вихід скоріш за все є, просто я його не бачу. Варіант відкривати скриню я навіть не розглядав. Цього чаклунка точно не змусить мене зробити.