Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

— Ти колись говорила з гномами? — наважився я спитати в Різдвяної зорі. 

— Ох, і дурень ти, Пухнастику, — відповіла замість зорі Володарка, — думаєш, якби сюди вів ще один вхід, я б ганялася за Русалкою? Ти хоч уявляєш, скільки часу я на неї витратила, щоб отримати її чарівну здатність, зменшуватися розміром до найменшої рибки на світі ще й вас нести плавником. А хвіст? Тут не попливеш, води немає. — відмахнулася вона. — Ти відчиниш мені скриню, бо інакше перетворю на хробака! — Володарка лісу дуже зло подивилася на мене. 

Думати треба було швидко. Якщо я зараз почну описувати все, що я встиг передумати в цей момент, займе надто багато часу, а його обмаль. Я зрозумів, що Місяць, Єдиноріг та решта скоріш за все, єдине, що встигли вигадати — цей тунель. Тому тікати нам із зорею насправді не вдасться. 

Володарка підбиралася до зорі і я закрив її собою. 

«От і все», — промайнуло в моїй голові. Закрив оченята, я розкинув лапки в усі боки. — Спробуй хоча б протиснутися, — порадив я зорі.   

— Неможливо. 

— Звісно, — погодилася Володарка лісу. — Кролику, — вона широко роззявила пащу і її ікла нагадали мені морду білого ведмедя. Я подумав, що коли в ній і якась сила ведмедя є, то дуже добре, що ми з Іванкою хоч цю потвору не встигли зустріти в лісі. Якщо ми ще зустрінемося, я розкажу, кого нам вдалося уникнути. — Досить гаяти час. Різдва цього року не буде. — від злості у темної чаклунки крізь шкіру витнулася луска, чи то риби, чи Дракона, а може і Змії. Потворне обличчя заграло всіма барвами цих істот. Очі стали повністю дзеркальними.

— А от і буде! — радісно перебив її Вітер і протиснувшись в тунель, дмухнув з такою силою, що за мить довкола нас всіх завертівся страшний буревій. 

Я і зоря відлетіли до стіни та, зойкнув від неочікуваності, плюхнулися вниз. Я розповзся, як той млинець у різні боки. Різдвяна зоря також не виглядала краще за мене.  

Завдяки буревію вузький тунель розширився. Схопив зорю, я потягнув її до виходу. Вона не могла підвестися. 

— Як ти посмів? — гримнула Володарка на нього. — Ти один знаєш, для чого мені безсмертя. Я не за ним прийшла. Моя планета гине. Безсмертя потрібне їй. 

— Ох, — я повернув голову до неї. Вона нагадала про скриньку з безсмертям. Я стрімголов підбіг до неї та підстрибнув щодуху, вибив з рук ту саму скриньку. — Дякую, що нагадала! — буркнув я. — Такий скарб я не можу тобі залишити. Хтозна, що ти утнеш, щоб відчинити скриньку і я підштовхнув зорю вперед. Вона встигла встати та ще сумнівалася чи варто тікати й лишати Вітер. — Цей і сам впорається, — я підштовхнув її до виходу. 

— Впевнений? — розгубилася вона.

— Він за мить з вузького тунелю зробив величезну печеру, куди Дракон спокійно пролі… — я затнувся, бо зрозумів, що не встиг я про нього згадати, як він тут як тут. — Вітре, тут Дракон! — попередив я наостанок. 

— Тікайте, дрібното, — розсміявся Вітер. — Якось впораюся. Скажіть Місяцю, нехай ховає скриню і більше не на дні під озером. Нехай вигадають з Єдинорогом щось розумніше! Бо сумніваюся, що я надовго зупиню цих двох. 

— Куди тікати? — спитала зоря. 

— Та хоч куди, — відмахнувся я. — В нас безсмертя і врятоване Різдво. Як думаєш, як скоро Володарка і Дракон розправляться з Вітром і вона полетить наздоганяти нас?   

— Згідна, але я з'являюся на небі раз на рік. Тут на землі я була лише раз, коли ми зачиняли скриню. Тому і питаю. Може до гномів? 

— Після того, як вони навіть додатковий ви…, — я припнув язика. — Потім поговоримо. Ти знала, для чого Володарці безсмертя? 

— Так. — відповіла зоря. — Але свою планету вони самі зіпсували. На ній лиш чаклуни й чаклунки жили й живуть, при чому всі вони — темні. Ще до прибуття до нас. Вони й на інші планети прилітали, аби заволодіти чиїмись особливими вміннями. Відібрав у всіх особливих істот їхні найнеповторніші здатності, вони знищували ту планету і повертались на свою. Але і на своїй не могли жити без того, щоб не нищити все довкола себе. Віриш, що Володарка вкраде в нас лише безсмертя і знищить мене? — перевела подих зоря. — Вона повернеться разом з іншими повторами, бо тепер настільки сильна, що навіть ті істоти, які ще існують поза межами полоненого нею лісу, заволодіють їхніми вміннями, а потім вкрадуть нашу воду, Сонечко, Місяць… все і заберуть до себе. В них там безперервна ніч. Тому наша Земля їм так потрібна. Навіть хмари заберуть, — додала вона.

Я геть розхвилювався: 

— І що робити?! Спочатку потрібно будь-що сховати скриню і тебе. А потім я маю знайти Іванку. 

— За мене не хвилюйся. — задумалася зоря. — Сховати треба тебе. Бо поки ти можеш відчинити скриню, вона буде ганятися за тобою, а я маю повернутися на небо й сповістити світ про настання найважливішого свята! 

— Мені видається, — почав я. 

— Сховаєте ви мене і цього року точно Різдва не буде. Володарка не може зіпсувати свято кожному з нас. Вже звідусіль мене виглядають, а малеча найбільше. Небо темне. Інші зорі не можуть без мене засяяти. І якщо я цього не зроблю, то і Місяць світити не буде. 

— Як не буде? — здивувався я. — Нас поглине темрява, як планету темної чаклунки? 

— А як він буде світити, коли він буде разом з нами та іншими ховати мене і безсмертя? — пояснила зоря. 

Чим більше ми говорили, тим менше я розумів, що робити. Спочатку повертати першу зорю на небо, але видавалося надто ризиковано. Володарка в будь-який момент переможе Вітер і повернеться за нею, або ховати скриню і себе. Але тоді — як Іванка? Вона не повернеться без мене додому, бо дуже вперта! Продовжить шукати, і, яке це буде свято? 

У вухо мені прилетіла маленька сніжка. Я озирнувся і побачив Іванку. Дівчинка бігла так швидко, як тільки могла, а разом з нею і решта. Всі виглядали дуже схвильованими через мене та зорю, бо не думали, що зможуть нас ще колись побачити. Іванка схопила мене на руки: 

— Пухнастику, ти нас налякав і ти, зоре, ви навіть не уявляєте, як ми перехвилювалися через вас! А якби щось сталося?