Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

– Зрозуміти тебе? Брехливого виродка? Того, хто поставив вище за свою сім'ю… Що ж, дай подумаю? – картинно піднісши зігнутий вказівний палець до губ, вона спохмурніла. – О так! Владу. Титул. Гроші. Ось що ти поставив вище за сім'ю!

Кожне слово – удар цвяха у кришку труни. Від душі, сильніше, глибше забити, щоб поховане почуття точно не подумало раптом ожити. Нова спроба вирвати руку знову закінчилася нічим, що ще більше розлютило Анну. Люто зашипівши, вона з ненавистю зазирнула у яскраві зелені очі на незворушному обличчі чоловіка.

– Зрадник.

Останнє слово – кіл у центр ящика. Слово – кінець, слово – удар, що пролунало в тиші парку, котра раптово опустилася на це місце. Затихли дерева, припинила надривно вити якась тварюка і навіть найближчі кущі ввічливо перестали чавкати. У парку відчутно похолоднішало. З губ Барс вже почали зриватися білі хмарки пари, але вона й не думала каятися.

Ні, раз захотів говорити – нехай слухає.

Але чоловік хотів не лише слухати. Уважно дивлячись на жінку, він якось дивно примружив очі.

– Все, що я зробив – я робив для тебе. Для твого захисту, для твоєї безпеки…

Закінчити не дав відверто знущальний сміх. Сухий і колючий, як весняний іній на ніжній зав'язі квітучого абрикоса.

– Для мене? Найстіель сант Танар, не сміши мене! Ти робив це для себе. Якби Арій не прийшов вчасно, ми з Кіраном зітліли б у підземеллях. Ти знав, у якій ми ситуації! Ти знав, але не прийшов, ні! Ти продовжував пробиватися до столиці, корона, котра там тобі світила, виявилася більш важливою, ніж наше життя!

– Так, я помилився. Я визнаю свою провину, але це минуле. Ти завжди мене розуміла, то чому зараз перестала?

Голос чоловіка навіть не здригнувся і тільки отруйна зелень очей палала все більш яскраво. Слова цієї жорстокої жінки не проходили повз. Слова може й правдиві, але озвучені безнадійно пізно.

– Чому?

Хмикнула некромантка, не звертаючи уваги на біль від хватки демона, тільки смикнула плечем у невизначеному жесті. Вона розуміла, шкірою відчувала, що кожне її слово зачіпає демона, який здавався зовні таким холодним. Незважаючи на минулі роки, вона все ще його розуміла.

Ця думка несподівано засмутила її. Вкотре смикнувши руку, жінка удавано посміхнулася, але відповісти навіть не подумала, ніби навмисне хотіла розізлити демона ще більше. Показувати, що не тільки йому погано вона не збиралася.

Коли чоловік знову заговорив, хрипла нотка у його голосі нагадала скрип морозу. Того міцного морозу, котрий кусав за все необережно відкрите.

– Ти завжди й всім даєш другий шанс. Навіть тим, хто зрадив. Але мене не хочеш ні зрозуміти, ні пробачити. Ти віддала перевагу втечі, переховуванню. Ти вирішила за краще сховатися від мене за стінами академії Ліванор під крилом Арія. Навіть не Оттаріо, котрий нам усім замінив батька. Ти за одним махом обрізала всі нитки, ніби нас і справді нічого не пов'язувало…

Морозна крига голосу жалила не менше того потойбічного холоду, котрий розливався парком. Пильно дивлячись на жінку, яка гидливо відвернула від нього обличчя, демон здавалося був готовий зірватися. Зробити щось моторошне, щось божевільне, щось про що потім пошкодував або щось, чого відчайдушно бажав. Було в цьому щось шалене, моторошне, але боятися некромантка не поспішала. Сміятись, втім, теж.

Посмішка Анни раптом змінилася. З неї пішла отрута і гірке глузування. Залишилася тільки легка тінь втоми та нескінченний смуток. Напруга, котра змушувала стояти прямо, ніби вона готова була зірватися з місця, щойно її відпустять, розвіялася. Глибоко зітхнувши, вона все ж таки повернула голову, щоб нарешті зустрітися поглядом з Найстіелем.

Деякий час вона просто дивилася на нього, відчуваючи вже легку нудоту. Туга, злість, роздратування, розчарування, все це змішалося в отруйну гидоту, котра роз'їдала душу.

– Я дам другий шанс зраднику, якого не знала і другові, котрий заплутався. Але своїй душі, своєму серцю другого шансу я не дам. Ти зрадник, Найстіель, ти зрадник… Я не хочу тебе бачити, я не хочу, щоб нас щось пов'язувало і на згадку про минуле попрошу тільки про одне. Знайди спосіб розірвати наш шлюб. Я не стану тобі дружиною знову і не прийму тебе, як чоловіка.

– Розірвати? – Голос демона буквально задзвенів від напруги.

Одне коротке слово пролунало недобре, наче погроза. Небезпечно та невблаганно. Так само небезпечно як виглядали темрява, котра розлилася парком за спиною чоловіка. Настільки щільна вона давила, що мимоволі напружилася навіть некромантка, але поворухнутися не встигла, в якусь мить опинившись притиснутою спиною до демона. Відсахнутися не дозволило вістря кинджала, котре недвозначно торкнулося її шиї, змушуючи відхилити голову назад.

– Анно, адже ти освічена жінка…

Клацнувши язиком, чоловік схилився майже до її вуха, відчуваючи гостре бажання вкусити це стерво. Цю даму у білому, котра завжди допомагала всім, виправдовувала найстрашніші провини, але не бажала забути про одну помилку чоловіка.

– Ти маєш знати, що любов до гробової дошки у разі шлюбу з демоном варто трактувати буквально. Розірвати шлюб може лише смерть.

Клинок сильніше натиснув на шкіру некромантки до краплі крові, котра проступила багряною намистиною на білому тлі.

У дзвінкій холодній тиші особливо голосно пролунав уривчастий смішок жінки. Сірі очі спалахнули зеленими злими вогниками.

– Наполягаєш? – криво посміхнулася вона.

Тієї ж секунди стегна демона торкнулося вістря вже її ножа. Короткий натиск – і все. Артерії є не лише на шиї.

Ситуація виходила патова. Ні одна, ні друга сторону не збиралася відступати. Страшенно вперті й самовпевнені, вони не вміли визнавати свої помилки. Не вміли та не хотіли вчитися.

І зайти це могло дуже далеко, якби в цій напруженій тиші раптом не тріснула гілка. Занадто гучний звук змусив обох миттєво обернутися.

– О ні… – приглушено простогнала Анна.