Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Зелене сяйво пульсара згасло. Місячна ніч навіть для людини була досить світла, що вже говорити про того, ким була некромантка. Знову замуркотів під ніс стару пісеньку, Анна серйозно замислилась. Нічого по-справжньому серйозного демон не сказав. Єдине, що зацікавило некромантку, невелике зауваження чоловіка про популярність факультету серед квіту аристократії. У цьому не було нічого дивного, престижний факультет, корисні для двору Дейри вміння. Зачепило інше, думка, що прийшла пізніше.

Що якщо вона з самого початку пішла не тим шляхом? Хіба мало що могло знадобитися Горику в бібліотеці. Може, до лекції готувався, може, це була перша ознака старечого маразму, все ж таки майстер був людиною й у свої вісім сотень років уже був не молодим. Що якщо насправді варто придивитися до чогось більш тривіального? Горик міг щось дізнатися і не встигнути скористатися інформацією. Підозріло швидкий зліт менталістів, їхня близькість до двору… Може копати варто в цей бік?

– Куди ж ти вліз, старий дурню?

Тихо зітхнувши, Анна спіймала кінчик розпатланої коси, щоб накрутити його на палець. Офіційно слідство було закінчено і директор ненав'язливо дав зрозуміти, що він не хоче, щоб вона пхала туди свій ніс. Але історія була надто каламутною для того, щоб слухати Коріуса.

Не дивлячись на велику кількість варіантів, Анна розуміла, що чогось певного так і не дізналася і це дратувало. Вона щось упускала і може це було однією з причин, чому вона прийшла сюди. Може варто почати все спочатку?

Ця думка несподівано сподобалася жінці, на ній варто було зупинитися. Стрепенувшись, вона вже трохи більш жваво озирнулася, у супроводі шелесту дерев і виття якоїсь особливо зголоднілої тварюки, котре особливо холодило душу, Анна несподівано відчула себе майже щасливою. Не зважаючи на проблеми, тут було добре.

Як у юності.

Здавалося, варто було завернути ось за цей пишний кущ бузку і назустріч їй вийде дорогий братик із кимось з друзів. Вона зустріне минуле і зустріне той початок, якого вона так прагнула. Ця дивна алогічна думка, змішання минулого і теперішнього у свідомості, змусило Барс мимоволі прискорити крок.

Скоріше обійти кущ, а раптом... А раптом?

За частими хащами соковитого бузку доріжка на деякий час припиняла звиватися і ліниво мчала вперед рівною лінією. Достатньо рівною, щоб роздивитися попереду людину, котра йшла назустріч. Неспішно і спокійно, так само як йшла сама Барс.

– Та ну…

Світло місяця було оманливим і невірним, але й воно не могло бути настільки жорстоким. Не могло воно надати комусь іншому цей срібний колір волосся, цю ліниву розміреність кроку.

Помітивши її, чоловік не зупинився, не подав голосу й не дав знати про себе. Ця непорушність миттю позбавила Анну того спокою, котрий сповнив її душу. Уповільнивши крок, Анна зі злістю, що повільно закипала у ній, усвідомила, що не впізнати її він просто не міг. Так само як і вона його.

«Ну добре...»

Губи некромантки зламала суха похмура усмішка і жінка рушила з місця. Так само неспішно, як і чоловік. Ніби щойно й не хотіла розвернутися і забратися якнайдалі від цього мерзенного щура.

Збоку могло здатися, що ці двоє зовсім незнайомі. Першу затримку жінки можна було списати на здивування від зустрічі з незнайомцем. Чоловік навіть так не відреагував, просто продовжив спокійно йти мощеною доріжкою, над якою нависали розлогі гілки на котрих тихо шелестіло шорстке листя.

Ні він, ні вона не прискорили кроку, але й не забарилися, ніби після першої реакції прогулянка продовжилася. З кожним кроком, що наближав їх один до одного, здавалося, що вони так і пройдуть повз один-одного та не обміняються ні словом. Особливо вдавалося тримати марку демону. Спокійне, ніби скуте льодом байдужості, обличчя чоловіка не зобразило жодного вагання.

Анні це далося гірше. Занадто жива, надто діяльна, вона виховувала в собі стриманість, навчилася грати у незворушність, але зараз воліла б зіграти в хованки. Саме тому, коли до чоловіка залишилося лише кілька кроків, вона ніби ненароком відвела погляд убік. Дупло з парою очей, котрі палали фосфоричним блиском, явно було цікавіше, ніж цей пернатий.

Це було, мабуть, по-дитячому, але Анна розуміла, що зараз не готова до розмови з ним. Вона прийшла сюди відпочити, а з цим демоном треба було воювати. І якщо зазвичай некромантка не бігала від битв, тут відчувала, що готова малодушно відступити.

Минуло стільки років, а вона все ще не готова була зустрітися з ним віч-на-віч. Надто сильно ненавиділа. Занадто добре пам'ятала, що не завжди вона його ненавиділа.

Похмурнівши, жінка підібгала губи й дозволила собі всього на мить відволіктися на цю думку, за що відразу розплатилася. Краєм ока вловити рух чоловіка вдалося, а ось відсахнутися до того, як її схопили за руку, зупиняючи – ні.

– Поговоримо.

Демон не питав і не просив. Він загалом цього робити, здавалося, не вмів, а ті ази, які Барс свого часу вбила в його голову – розгубив. Як розгубив і ту ледь помітну тінь посмішки, яка часом таїлась у м'якому баритоні, що зривався у легку хрипоту.

Хмикнувши, Анна все ж таки неохоче повернула голову вліво і трохи вгору. До обличчя, яке вона так добре знала, вслухаючись у голос, який колись міг би співати для неї серенади.

Зараз, звичайно, він теж міг заспівати. Назвати її своєю загибеллю і закінчити історію строго за каноном.

– Мені нема чого тобі сказати, – якомога чіткіше промовила Анна і виразно глянула на долоню, яка її утримувала.

Та й не подумала зникати. Навпаки стиснулася трохи міцніше, коли Найстіель повільно притягнув некромантку до себе.

– Ти мала зрозуміти мене.

Слова пролунали як звинувачення. Власне, ним вони й були. Завжди стриманий і зібраний демон на мить майже до болю стиснув її руку. Цей жест краще за все видавав крайній ступінь люті.

Але не тільки він розлютився. Відкинувши голову назад, Анна, знущально розреготалася, зі злою іронією глянувши на чоловіка.