АнєчкаLB - Сновидіння доброго ведмедика, АнєчкаLB

- Головне - глибоко дихати. За будь-яких обставин. Давай додивимося виставу. Без дотиків.

- Поруч і без дотиків? Так можна сходити з розуму, - засмучено зазначила супутниця.

- Сходи, якщо хочеш. Але повертайся назад. Там немає нічого цінного...

Вранці я допомагав переносити і вантажити меблі своєї літньої сусідки з її квартири в машину. А ввечері ми засиділися із Самюелем після роботи. Зміна давно закінчилася. Кафетерій вже був зачинений, але за розмовами не помітили, як настав пізній вечір. До нас приєдналася й одна з його дівчат. А потім мені прийшло повідомлення від Авері. Вона написала, що дуже хоче побачитися, чим неслабо мене спантеличила. Я розумів, що вдома діти і чоловік. Вона не зможе залишити їх і піти непоміченою. Яким чином?

Мене виручив Самюель. Дізнавшись причину моєї стурбованості, розсміявся і простягнув ключі від своєї машини.

- А ти, виявляється, вмієш пустувати. Добре. А то я вже почав було переживати з цього приводу, - веселився він. Але це його звичайна реакція на те, що відбувається навколо. - Тримай. До машини ж вона зможе підійти?

У цій ідеї щось було. У хлопця, очевидно, багатий досвід у таких справах. Дівчат у нього вдосталь. І багато хто з них зовсім не самотні.

Я під'їхав до потрібного будинку і зателефонував Авері. За кілька хвилин вона тихо вислизнула на вулицю і сіла в автомобіль.

- Я, звісно, можу, як і раніше, уявляти тебе, але сьогодні мені абсолютно нездоланно захотілося до тебе доторкнутися. Мені тепер недостатньо просто уявної картинки. І в цьому винен тільки ти. До речі, чудове місце зустрічі. З дому далеко я не змогла б піти. Діти зовсім недавно заснули. А під вікнами - побачать сусіди.

- А Каден?

- Він випив і теж спить. Навряд чи помітить мою відсутність.

Вона близько. Дуже близько. Мається на увазі не відстань у сантиметрах між нашими тілами. Я про місце, яке вона займає в моїй голові. Але ж "не зближуватися"... Я намагаюся неухильно дотримуватися цього правила, тому десь глибоко всередині чиню опір цьому наближенню. Однак її віра в мене заважає мені безумовно дотримуватися цієї установки. Я не гублюся і не розчиняюся в людях, а завжди жорстко себе контролюю. Навіщо вона прослизає під цю броню?

- Я тут. Ти хотіла просто доторкнутися і все? Я правильно розумію твої бажання?

- Можливо, ти взагалі мене не розумієш, - тихо висловилась співрозмовниця. - Ти - мої ліки від... Навіть не знаю. Мені надто довго завдавали... порожнечу. Стійка й непохитна байдужість від теоретично близької людини. Часом просто неможливо було терпіти. Непробивна стіна і зона відчуження. Коли я потребувала підтримки, у відповідь завжди отримувала тільки порожній відсторонений погляд. Або цей погляд за секунди з порожнього перетворювався на лютий. І невідомо, який із варіантів кращий. Я це пам'ятаю. І не забуду. Минають місяці, я стаю більш нечутливою і несприйнятливою до пошкоджень. Навіть фізичних. Але спочатку це були крики всередині. Крики відчаю і прохання про допомогу. Голосно. Але так, щоб зовні ніхто не почув. Особливо діти. А зараз... Час, звичка і мій самообман із вигаданим визволителем притупляють і згладжують ці відчуття. Я старанно вчуся бути ще сильнішою. А тут твоя поява... І мені більше не боляче. І не так, як раніше. І це неймовірне відчуття. Я поки ще до кінця не розумію, де закінчуються мої вигадки і починаєшся ти, але я в захваті від тієї легкості, яка тепер усередині мене. Будь зі мною якомога більше і довше. Мені це життєво необхідно.

- Авері...

- Давай пересядемо на заднє сидіння.

Я б узяв кілька хвилин на роздуми, але вона вже відчинила дверцята і вийшла з машини. Мені довелося зробити те саме. Дівчина акуратно сіла мені на коліна і поклала свою долоню на мої груди:

- Я відчуваю твоє серцебиття!

Дивно. Ще ні в кого це не викликало захоплення. Я не можу назвати жодної людини у світі, для кого цей факт мав би значення. Кому ще важливо те, що в мене б'ється серце? Цікаво, хоча б хтось із усіх тих людей, кому я врятував життя, ризикуючи своїм, про це замислювався? Втім, відповіді я б не хотів дізнатися. Щоб не підтверджувати свої здогадки і ще більше не розчаровуватися в людях.

- Вдих... Видих... - вона захоплено стежить за рухом своєї руки, яка лежить на моїх грудях. - Магія. Мені досі важко повірити в таку матеріалізацію думок!

І вона так ретельно розглядає моє обличчя.

- Неймовірно. Я таким тебе й уявляла.

І вона цілує мене. Я відповідаю на її поцілунок. Я не наполягаю. Все - тільки за її ініціативою. І я не заплющую очі. Я уважно стежу за її реакцією і відображенням емоцій. Мені першочергово важливо, щоб їй було приємно. Я хочу дати їй упевненість. Намагаюся робити так, щоб вона змогла комусь довіряти. Вона покладає на мене занадто велику відповідальність за своє благополуччя. Впораюся? Чи програю вигаданому собі ж?

Доторкнувшись до її передпліччя, я відчув під своїми пальцями мурашки на її шкірі. Важко уявити глибину її переживань і значимість того, що відбувається. Її захоплення і насолоду. Усього лише від однієї моєї присутності. Знову ж таки, ще в жодної людини це не викликало схожих почуттів. Я ні в кому нічого подібного ще не бачив. У мені це відгукнулося переліком запитань і дивних нових відчуттів, назв яким я не знаю.