АнєчкаLB - Сновидіння доброго ведмедика, АнєчкаLB

Якщо дівчинка відкрита і довірлива, то Меттью - дуже сором'язливий і замкнутий хлопчик. З ним мимоволі спілкуєшся обережно, щоб нічим не налякати й не образити. Він занадто тихий, скромний і мовчазний. Поки що я не почув від нього жодного слова. Він слухав, але не відповідав. А тільки міцніше хапався за мамину руку. Чому так? Він нагадав мені мене в його віці. У нього такий самий погляд дорослої людини в глибоких дитячих очах. Чим я міг йому допомогти?

Авері, як і Даніка, багато посміхалася. Я просто розділив із ними свій час і увагу - а вона стала настільки щасливішою. Виявляється, це дуже легко. Виявляється, так мало для цього треба зробити.

Так і минув цей день. А наступного був брудний посуд кафетерію. Рівно до сьомої вечора. Вислухавши якусь несуттєву й поверхневу інформацію від Самюеля, пішов додому. Протягом дня я був у пошуку ідеї. Мені хотілося зробити для нової знайомої ще що-небудь приємне. Не масштабне, а дрібне. Але таке, що її порадує. Уже засинаючи, вирішив поки що просто купити їй букет квітів. Банально, звісно, до неподобства. Втім, може, їй сподобається, якщо її чоловік не робить цього зовсім.

Я зателефонував їй через три дні. І ми знову зустрілися вчотирьох. Зовсім недосвідчено і непрофесійно простягнув їй букет:

- Не подумай, це не якісь там залицяння. Просто хотів, щоб тобі їх подарували.

- Дякую. Мені, справді, дуже приємно, - спантеличилася вона. - "Якісь залицяння"?

- Я не вмію цього робити. Чесно, нікому ще не дарував квітів. До букета має додаватися ще який-небудь текст?

- Можна без тексту. Мені й так усе подобається, - усміхалася співрозмовниця.

Ця зустріч відбулася в парку Мейджорс-Хілл. Ми з Авері спілкувалися на сторонні теми. Даніка бігала навколо, збирала колекцію з травинок і листочків, розповідала, на яких тварин схожі навколишні будівлі, каталася на моїй шиї, захоплено стежила за перехожими. А Меттью тихо йшов поруч і спостерігав за тим, що відбувається. Я запропонував понести його на руках, а він сховався за спиною мами. Спробував втягнути його в якусь гру - він міцніше стиснув мамину руку. Я не наполягав. Я поважав його особистий простір. Але з кожним нашим побаченням у мені дедалі сильніше зміцнювалося почуття, що я відповідальний за добробут цих людей.

Наступна зустріч. Тепер удвох. Якось Авері згадала, що не була в театрі кілька років, хоча колись там виступала. І мені стало простіше обрати місце для спільного проведення часу.

Усе начебто було нормально. Йшла вистава. А вона чомусь не дивилася на сцену. Їй нецікаво тут? Я перехопив її погляд. Вона розглядала мою руку, яка лежала на підлокітнику крісла.

- Щось не так? - запитав я.

Замість відповіді вона доторкнулася до моєї кисті. Обережно і з побоюванням провела пальцями по візерунку проступаючих вен.

- Я думав, ти хотіла подивитися виставу.

- Ч-ш-ш, - зашепотіла вона, зосереджено стежачи за власними маніпуляціями, саму себе гіпнотизуючи. - А я думаю, що зараз краще взагалі не думати. Просто втратити всі свої думки. Просто загубитися...

- Мені це не підходить. Можна втрачати тривоги, людей, речі, час, але не самовладання. Такі правила.

- У тебе все точно за правилами? Ти ніколи-ніколи їх не порушуєш?

- Ні.

- І навіть не має значення вартість чи важливість кінцевої мети?

- Вартість? Я не торгую своїми принципами.

- А як же відоме гасло "Домогтися будь-якими засобами"?

- До мене не застосовується. "Домогтися", але не "будь-якими". Не всупереч власній моральності. Точно не аморальними методами.

- Чому ти саме такий?

Не думаю, що комусь зобов'язаний пояснювати мотиви своєї поведінки.

- Навіщо ти до мене торкаєшся? - замість відповіді кинув я їй своє запитання.

- Тому що ти дозволяєш мені це робити.

- А серйозно?

- Хіба не зрозуміло? Я не знаю, як довго ти будеш присутній у моєму житті. Не в моїй голові, а по-справжньому. Тому хочу якомога більше справжнього тебе. Бачити, слухати, торкатися. Щоб потім було що перетворювати на спогади.

- Ти збираєш матеріал для спогадів? Тільки це і все?

Вона обережно піднімала вище мій рукав, розглядаючи слід опіку на руці.

- Що це? - насупилася вона.

- Нагадування. Доказ моєї слабкості.

Її дотики витали над постраждалою ділянкою шкіри. Я таке вже бачив колись уві сні. Багато чого з того, що тепер відбувається, я вже бачив. Я цього хотів?

Опустивши свій рукав, я прибрав руку.

- Цього дефекту не було в твоїх уявленнях мене?

- Це нічого не змінює і ні про що не говорить.

- Як скажеш.

- А що скажеш мені ти? - вона вичікувально дивилася мені прямо в очі.

- Дивлячись про що.

- Про головне, звісно.