Марта Коваленко - Маленький світ

будинку Емми зрозумів, що господар вже вдома. Батько Емми приїхав раніше та привіз лікаря. У цей час той саме оглядав дівчину. Дарк зайшов у будинок і натрапив на недобрий погляд батька.

— Чого тобі? — запитав той суворо.

— Хотів Емму побачити.

— Вона хвора й не встає з ліжка. Іншим разом прийдеш.

— Та я лише кілька слів…

— Не чуєш, чи що? Іншим разом кажу.

Голос чоловіка запевняв, що з ним краще не сперечатися, а очі вже набиралися блискавок. Дарк знав крутий норов Емминого батька, і не став більше нічого казати. Попрощався і вийшов.

Емма чула це все зі своєї кімнати, і не могла нічого вдіяти — лікар саме прослухував її дихання.

Вона так занервувала, що серце закалатало. Дуже хотілося знати як все скінчилося та де тепер емби, але Дарк пішов.

— Не хвилюйся так! — подивився лікар у очі дівчині. — Звичайна застуда, запалення легенів поки що нема, це добре, — пояснив він батькові, коли той зайшов у кімнату. — Зараз напишу які ліки потрібно купити, а вдома більше теплих напоїв та вітамінів. Температури вже нема, але надвечір може знову з’явитися тому не гайте часу — відразу придбайте все, що я напишу!

Емма навіть не чула, що він говорив. Більше за все вона шкодувала, що не поговорила з Дарком. Хотілося встати і бігти за ним, тільки б почути чим усе скінчилося. Адже тепер він поїде додому у місто, і побачитися вони зможуть ще не скоро. До того ж, зараз вона ще й хвора. Емма була у відчаї. Єдине, що заспокоювало, було те, що вона повністю довіряла Дарку. З ним емби у безпеці. Знайшли печеру чи ні — він про них все одно подбає.

Вже скоро брязкання замка відволікло її від хвилюючих думок. Але рівно на хвилину. Батько зачинив двері і повіз лікаря додому. Емма встала і почала знервовано ходити по кімнаті. Зупинилася біля вікна.

— «Ні, це безглуздя!» — прошепотіла вона до себе, зупиняючи необережну думку догнати Дарка. — Я не встигну, а батько коли повернеться з ліками і не застане мене, мабуть прокляне назавжди. Що ж робити? Вона заламувала руки від безвиході, бо розуміла, що не зможе нічого зробити.

Раптом за склом з’явилася знайома скуйовджена голова.

— Дарку… — прошепотіла вона. — Дарку! — відразу кинулася до скла та відчинила вікно.

— Яка ж я рада тебе бачити! І як добре, що ти здогадався це зробити. Інакше я б з глузду з’їхала від невідомості. Ну, говори швидше знайшли печеру?

— Так, не хвилюйся, знайшли. Я провів їх до самої скелі. До речі якби не вони я б ніколи не знайшов отвір між камінням. Він занадто малий.

— Ну от і все, — видихнула Емма і присіла на постіль. На жаль ця неймовірна пригода скінчилася. Не знаю чому, але мені було дуже важко розлучатися з ними.

— Так, дійсно неймовірна та ще не зовсім скінчилася!

Дарк простягнувся поруч з нею, і якось дивно посміхався.

— Що, ти маєш на увазі?

— Тей тобі просив передати дещо.

— Що саме? — у Емми ніби щось залоскотало у грудях після цієї новини. А Дарк неначе знущався, смакуючи її.

— Форо мені розказав одну річ. Ніби Тей у тебе закоханий.

— Дарку, не мели дурниць! Говори вже що він переказував.

— Тей буде чекати на тебе біля печери, за сім ночей.

— Справді?! Навіщо?

— Та хіба ти не зрозуміла, це ж побачення!

— Слухай, годі шуткувати, яке між нами може бути побачення? Згадай який він і яка я.

— Так, так. В котрий раз переконуюся, що для справжніх почуттів меж не існує.

— Ні, це неможливо. На жаль.

— Ти хочеш сказати, що не підеш?

Емма подивилася на нього і відвернулась.

— Звісно, піду. Я дуже хочу його побачити. А от навіщо…

— Не забігай уперед. Хай все йде як йде. А далі побачиш.

— Дарку, це навіть смішно. Добре, що окрім тебе, цього ніхто не знає.

— Сталь! Тепер ти мене розумієш, навіть розказати нікому не вийде, бо не повірять і засміють. То що, я пішов?! Ти одужуй хутчіш. А за сім днів я з’явлюся, щоб запитати у тебе про що була мова на побаченні.

Він підморгнув і поліз у відчинене вікно. А Емма здавалася собі зашарілою та збентеженою, і сама не знала, що очікувати від цієї зустрічі.

Коло водоспаду, у холодній вологій печері вже котрий день очікував на хлопців старий чаклун. Часу на спасіння Сіди було все менше, а їх не було. Він то з тривогою чекав на дорогоцінну росу квітки, то лаяв себе за те, що відпустив хлопців у таку небезпечну подорож. Все важче з кожним днем була думка як він буде дивитися у очі Залди. Зуф відчував провину перед жінкою, хоча вона ні разу не обмовилася про це ні словом.

Що буде коли вони зовсім не повернуться? Зуф боявся про це навіть думати. Але коли згадував свято примирення, і те пророцтво, яке випало Форо, заспокоював себе: життя у хлопця повинно бути довгим. Те що через нього пророчили ембам духи завжди здійснювалося. Отже Форо повернеться обов’язково. А от Тей — це інша справа, його майбутнє чаклун не питав. Та ще була Сіда. Дівчина згасала з кожним днем і він це розумів.

За увесь цей час він ні разу не відчував підтримки духів у своїх молитвах. І знав, що вони не допомагають йому більше. Зуф порушив закон показавши ембам вихід у інший світ. Чи пробачать йому це коли-небудь, чи ні він не знав. Тому був змучений своїми думками та виснажений безсонними ночами і очікуванням.

Та годі було й говорити, яким він був щасливим коли побачив за водяною стіною водоспаду дві знайомі тіні. Хлопці зробили крок і опинилися поруч. Зуф обіймав та цілував їх мов своїх синів, розуміючи небезпеку через яку вони пройшли. Часу на розмови зовсім не було, тому вони відразу вирішили йти. Побачивши Тея, Зуф захвилювався та усю дорогу допомагав Форо нести товариша. Сам хлопець вже зовсім не міг рухатися, і навіть більше не стримував стогін. А старий лаяв себе весь час за те, що так необачно не взяв з собою потрібних засобів. Адже він знав, що хлопці могли бути пораненими чи занадто виснаженими.

Сонце вже сідало, коли вони нарешті дійшли до будинку Тея та Сіди. Посадивши Тея на стілець чаклун оглянув ногу та відразу побіг додому за травами. Тей повернув голову і подивився на ліжко. На ньому, бліда мов крейда, з посинілими