Марта Коваленко - Маленький світ

зачекай! Не поспішай, полежи ще трохи. Відпочинь, часу ще трохи є! — вигукнув Форо.

Тей мовчав. Зараз він не знав що робити, його становище було таким же і вимагати від хворої дівчини допомоги навіть язик не повертався. Він відчував острах. Смілива та кмітлива Емма, яка здавалася йому всесильною, раптом стала слабкою і беззахисною. Ще більше хвилювало те, що допомога тепер потрібна була їй, а він був безсилим.

Емма послухалася Форо та знову прилягла. Випила ще одну пігулку, бо відчувала, що жар не минає. Потрібно було дочекатися поки впаде температура, а потім, за той час поки діють пігулки віднайти печеру. Вона закрила очі і відчула, що змерзла. Вкрилася з головою і непомітно задрімала. Але за мить знову розплющила очі, бо почула стукіт у вікно.

— Еммо, що це за звук? — вигукнув Форо.

— Здається хтось тарабанить у шибку. Зараз я подивлюся.

Вона повільно встала і вийшла з кімнати. А потім емби чули якусь дивну розмову та кроки. За хвилину Емма повернулася, на її вустах була посмішка.

— Як же вчасно! — промовила вона і пройшла повз них до вікна. Незабаром у розчиненому вікні з’явилася знайома постать. Це був Дарк.

— Привіт! — вигукнув він перестрибуючи раму.

— Дарку, як добре, що ти прийшов! — Емма радісно обійняла його за шию.

— А що таке, чому ви всі такі сумні? Я не стримався, дуже хотів знати як закінчилася історія, а бачу, що хлопці ще тут. Сталь! Але ж у вас обмаль часу!?

— Про це й мова, сідай, — потягнула його за руку Емма.

— Чому ти замкнена?

— Дарку, надто багато питань і зовсім мало часу. Дуже потрібна твоя допомога.

Вона оперлася на подушку бо говорити було не легко, кожне слово било у голову і Емма аж заплющувала очі.

— Гаразд. Сталь! Ти зовсім хвора! Говори, я все зроблю. Після тої жахливої квітки я більше нічого не боюся.

Він був веселий та швидкий. Прикрив Емму ковдрою, подав води і сів поруч.

— Ембів треба віднести до печери. Справа у тім, що я забула те місце, як ти й казав. Ми вчора кілька годин його шукали і не знайшли. Та я згадала про уламок скелі, коло великого дуба. Там є щілина між камінням. Швидше за все печера там. Але я захворіла, а у Тея пошкоджена нога, він зовсім не може йти. Дарку, треба віднести їх сьогодні, інакше все що ми робили даремно. А головне — загине сестра Тея.

Голос Емми сів але вона так швидко говорила, що аж дихати стала частіше.

— Гаразд, гаразд. Не хвилюйся так! Лежи, відпочивай. Мабуть я відчував це, тому й прийшов. А квітка ваша відцвіла і перетворилася на купу… не буду говорити чого. Я бачив у новинах. Тепер поясни як дібратися до великого дуба?

За кілька хвилин Емма змалювала йому стежку по лісі, яка виведе їх до підніжжя гори у потрібному місті.

— Ні, я надто хвилююся, що ви не знайдете печеру. Я йду з вами! — проказала вона захриплим голосом.

— Навіть не думай, ти ж зовсім хвора. Я знаю цей ліс не гірше тебе, ми знайдемо те місце — відказав Дарк а потім повернувся до ембів.

— Ну що хлопці, готові? Сталь! Ніяк не звикну до цього дива. Чому ми їх не сфотографували?

— Цього не можна робити, якщо про них дізнаються люди життя їх перетвориться на жах. Та й від нас не відчепляться доки не випитають місце де знаходиться Ембіра, і той малесенький світ вже не буде таким ідеальним.

— Еммо, дякуємо тобі, ти надзвичайна дівчина і мені дуже шкода з тобою розлучатися, — сказав Форо тримаючи її за пальця, — на жаль, це не можливо, але я б дуже хотів запросити тебе у Ембіру, і тебе Дарку.

Дарк посміхнувся і простягнув кружку:

— Що, будемо вирушати? Нам ще далеко йти.

— Так, — нарешті вимовив хоч слово Тей. — Дякуємо за все. Еммо, чи ти б пішла з нами зараз, якби стала такою ж як ми? Так це здається смішним, але все ж таки я хотів би знати.

— Так Тею, пішла б, мені навіть наснилося це. Але то був тільки сон. Я сумуватиму за вами.

— Ми теж.

— Ходімо хлопці, Еммо, я повернуся і все розповім!

Дарк швидко виплигнув у вікно тримаючи кружку. Емма довго дивилася у слід, хоча його вже зовсім не було видно. Вона навіть на мить забула про хворобу, аж поки ноги не стали зовсім безсилими, і довелося лягти у ліжко.

Хлопці довго блукали по схилам у пошуках великого дуба та нарешті знайшли його. Дарк зупинився напроти, роздивляючись скелю.

— Он туди! — раптом вигукнув Форо.

— Але ж тут нема ніякої печери?!

— Це ти її не бачиш, тому що вона дуже маленька, і знаходиться у середині скелі. Он з тої щілини ми вийшли, а он там лежала сумка Емми, тепер я все згадав. Опусти нас тут!

— Добре, якщо це тут. Зажди Тею, я допоможу тобі вилізти.

Він обережно взяв хлопця у руку і поставив прямо біля скелі. Тей поморщився і ледве втримався на ногах.

— Що, болить?

— Все більше і більше. Але тепер все буде добре. Старий Зуф мені допоможе. У нього є зілля від усіх хвороб. Дарку, ти дуже добра людина. І я буду пам’ятати про цю допомогу все життя. Жалію лише про те, що ми такі різні і не можемо бачитися. Але ти назавжди лишаєшся нашим другом.

— Дякую. Радий був допомогти.

— У мене є прохання, чи виконаєш ти його?

— Звісно, кажи.

— Я хочу, щоб ти переказав Еммі, що я буду чекати на неї на цьому місці за сім ночей. Передаси?

Форо витріщив очі від здивування.

— Тею, що ти таке говориш? Зуф казав про те, що скеля відчиняється всього раз, більше ми не зможемо пройти крізь неї.

— Я пам’ятаю, Форо. Та ти Дарку все одно передай.

— Авжеж передам.

— Дарку, він з глузду з’їхав! А все через Емму. Закохався у людину, святі небеса!

— Сталь! Що, справді Тею? — Дарк посміхнувся.

— Форо, замовкни будь ласка. Ходімо!

Тей виглядав сумним та сердитим. Форо повернувся до Дарка і з кумедною посмішкою погойдав головою. Дарк у відповідь розуміючи ворухнув плечима, а потім ще раз додав:

— Тею, я передам, обов’язково!

— Дякую.

— Емби помахали руками і зникли між камінням.

— От і все…, — промовив сам до себе Дарк. — І казці кінець.

Він ще затримався трохи, а потім швидко побіг по схилу, шукаючи дорогу між деревами. А коли вже добіг до