Марта Коваленко - Маленький світ

розсміялася. Хіба можлива така пара?! А ще, у нього нестерпно боліла нога, якби зараз потрібно було б іти пішки — він би вже не зміг. Тому, засмучений та ослаблий очікував повернення додому. Емма швидко зібралася, та поставила перед ними металевого кухля, для пересування. Вона допомагала Тею залізти, і дуже хвилювалася за нього. Адже допомогти не уявляла чим. Тому вирішила чим швидше віднести їх до печери, аби вдома хлопцеві надали допомогу. Обійнявши міцно кухля вона пролізла у вікно і направилась до лісу. Думала ще й про те, щоб вчасно повернутися. Бо цього разу навіть не знала на що чекати від батька. Дорога була не близькою, до того ж, вказати впевнено місце печери вона не могла. Невідомо скільки часу могло піти на пошуки.

Ліс був мокрим та холодним після вчорашнього дощу. В деяких місцях було важко йти через багнюку. Та вже скоро перед очима постало підніжжя гір. Емма старалася пригадати місця де вона була у той день, коли з’явилися емби, та марно. Каміння скрізь було однакове і де саме вона тоді зупинялася не пам’ятала точно. Вона втомилася та сердилася сама на себе. Виявилося, що й цей останній крок був не таким легким для них, як вона вважала.

— А що, як ми його не знайдемо? — з острахом промовила вона до хлопців.

— Ні, не говори так, — заперечував Тей. — Обов’язково знайдемо. Треба уважніше роздивлятися.

Але на жаль нічого схожого на те місце не було. Тільки каміння та дерева. Сонце вже перевалило з середину неба і Емма занервувала.

— Тею, мені потрібно повертатися. Якщо батько не застане мене вдома, я навіть не знаю що буде. А ще коли він зрозуміє, як я вийшла… Навіть боюся думати.

— Так, звичайно, повертайся. Здається в нас ще є у запасі декілька діб. Я буду молитися за Сіду.

Емма ще раз озирнулася та не зупинившись ніде поглядом, попрямувала додому.

Вдома відразу взялася за справи. Часу було обмаль, вона лишила хлопців на столі, а сама заходилася готувати обід.

Форо уважно роздивлявся усі предмети які стояли поруч, а Тей слідкував за Еммою. Вона заклопотано поралася на кухні навіть не звертаючи на них уваги. Більше за все вона хвилювалася про те, що скаже батько, коли повернеться. Він обов’язково спитає чим вона займалася і чому досі не готовій обід. Саме тому у руках у неї все ніби підлітало, робилося швидко та вправно. Форо у цей час знайшов на столі крихту і смакуючи з’їв її.

— Ой, я зовсім забула, ви ж голодні! — вигукнула вона побачивши те. — Вибач, Форо, я зараз дам тобі картоплі, вона вже готова.

Емма подивилася на Тея і помітила, що він сидить не рухаючись поклавши перед собою хвору ногу.

— Тею, дуже болить? — картала вона себе, що нарешті звернула на нього увагу. — Я навіть не знаю як тобі допомогти. Зажди, зараз ми накладемо компрес. У батька є трав’яний настій, можливо стане трохи легше.

Вона відірвала шматочок тканини і змочила її у жовтуватій рідині. Потім дуже обережно допомогла Тею звільнити від одягу ногу. Біль був нестерпним, але Тей зціпив зуби і лише кривився. Він не хотів, щоб Емма бачила його таким слабким.

Не дивлячись на те, що руки у Емми були у декілька разів більшими за нього самого, вони були ніжними і такими обережними, що він навіть не помітив як вона швидко впоралася.

На вулиці почувся гуркіт. Емма виглянула у вікно і швидко повернулася.

— Ходіть сюди, батько приїхав. Я віднесу вас у кімнату, інакше він вас помітить.

Вона обережно висадила їх на полицю й закрила двері кімнати. У ту саму мить вхідні двері будинку голосно грюкнули.

Емма мовчки насипала супу і поставила на стіл. Батько так само мовчки взявся за обід, позираючи іноді на неї з під лоба.

— Дякую! — нарешті сказав він, лишивши пусту тарілку. — У мене є до тебе розмова. Я хочу щоб ти завтра вранці поїхала зі мною у місто.

Емма з тривогою опустила очі.

— Навіщо?

— Мені треба буде допомога.

— А ще обов’язково?

— Так. А що таке, ти не згодна?

Емма прикипіла на місці з купою думок у голові.

— Та я трохи погано себе почуваю… — не знала вже що й вигадати. Хоча і справді почувалася слабкою та не звернула на це уваги.

— Гаразд, якщо вранці стане гірше лишайся вдома.

Батько говорив коротко і зрозуміло, так було завжди. Він був не дуже балакучим. Лише коли сварився то міг говорити багато. А зазвичай був похмурим та мовчазним.

«Вранці повинно стати зовсім «погано» інакше віднести ембів ніяк не вийде!» — думала Емма вкладаючись у постіль.

Спала вона цієї ночі погано. Весь час вертілася і не могла знайти зручного положення. До ранку ніби й заснула, але чула все, що навколо відбувається. Мерещилися якісь тіні та голоси. Дуже хотілося пити, ніби не могла прокинутися, щоб встати. Відкрила очі лише коли важка батькова рука торкнулася її чола.

— Та ти справді захворіла, — буркнув він, — на жаль вдома зовсім нема ніяких ліків. Мені доведеться купити щось у місті, але раніше ніж після обіду я не повернуся. Зараз змочу у холодній воді хустку та хоча б до лоба прикладатимеш.

— Ні, зі мною все гаразд! — спохватилася Емма, та відразу ж безсило сповзла на ліжко.

«Нічого собі, перестаралася! — думала вона про себе, — хотіла вдати хворобу, а захворіла насправді».

Обличчя горіло, дуже боліла голова та зовсім не було сили рухатися. Недавній дощ все ж лишив по собі слід.

— Там у столі є пігулки, — показала вона батьку рукою.

Він підвівся і відчинив ящик. Там справді лежало декілька пігулок аспірину. Він подав їй одну та сходив за водою. А потім сказав, що вже час на роботу і пішов.

Емма випила пігулку і подивилася на полицю з книжками. Емби обережно виглядали з-за книжок. Більше за все вона зараз хвилювалася за них. Адже у неї зовсім не було сили йти з ними до лісу. А це означало, що бідна Сіда ніколи не одужає. Хлопці нізащо самі туди не дійдуть. До того ж, Тей не міг ходити через хвору ногу. Вона схвильовано обмірковувала все це у запалених мізках та твердо вирішила все таки йти.

— Не хвилюйтеся, — сказала вона, — я зараз встану і ми вирушимо у дорогу.

Вона почала підійматися. Після прийнятої пігулки стало легше та не зовсім. Ослабле тіло не слухалося і хлопці бачили як невпевнено вона стоїть на ногах.

— Еммо,