М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Він дозволив відвести себе назад до вогнища, до звабливих проявів відьомської уваги. Я піднявся нагору сходами, зупинився там і завмер — привидом, який переслідував Макбета. Двічі Джеймсів погляд повертався до мене, але глядачі дивилися лише на дівчат. Ті кружляли біля багаття, реготали в грозове небо, а потім знову заспівали. Джеймс якусь мить нажахано витріщався на них, а тоді відвернувся й чкурнув геть від вогнища.

ВІДЬМИ РАЗОМ: Звийся, полум’я, скачи!

Дужче, зілля, клекочи!

Зуб акули, жовч козла,

Гілка тиса, що була

Потай зрізана в пітьмі, Труп дитини, що в тюрмі Придушила шльондра-жінка, Жида грішного печінка...

Мередіт та Рен і досі танцювали, їхні рухи були дикими й шаленими. Філіппа тим часом здійняла в руках казан, який був закопаний глибоко в пісок. Багряна густа рідина коливалася в ньому — це була та ж сама бутафорська кров, що зараз лоскотала мою шкіру.

ВІДЬМИ РАЗОМ: Звийся, полум’я, скачи!

Дужче, зілля, клекочи!

З павіана кров цідіть І відвар уже студіть.

Філіппа перекинула казан. Почувся нудотний сплеск, і все занурилося в пітьму. Глядачі посхоплювалися з місць, ревучи від захвату й сум’яття. Я помчав назад, у свій прихисток під деревами.

Коли на березі ввімкнулося світло — тьмаві помаранчеві ліхтарики, що химерно блимали вздовж води, — пляж вибухнув криками, реготом та оваціями. Я стояв, зігнувшись, в прохолодному лісовому потемку, зіпершись долонями в коліна, і важко дихав. Мені здавалося, ніби я щойно дивом вибрався з-під зсуву лавини. Усе, чого мені зараз кортіло, — це знайти інших четвертокурсників і разом із ними полегшено зітхнути.

Але на тихе спокійне святкування можна було навіть не розраховувати. Гелловін вимагав воістину бучного гуляння, справдешньої вакханалії, і почалося все це вже незабаром. Коли викладачі й боязкі студенти першого та другого курсів пішли, звідкілясь виринули наче витворені залишками відьомської магії кеги, а з колонок, що так моторошно посилювали Річардів голос, ринула музика. Александр з’явився першим з наших, вибравшись із озера, немов ожилий потопельник. Шанувальники й друзі з інших факультетів (перших було чимало, других — хіба декілька) оточили його зусібіч, і він заходився розважати їх оповідкою про те, як понад годину просидів у воді. Я ще трохи постояв у безпечному сховку під деревами, добре усвідомлюючи, що з маківки до п’ят у бутафорській крові, тож поза увагою залишитися не вийде.

Лише помітивши Філіппу, я зважився нарешті вийти на пляж.

Щойно я потрапив на світло, мене почали вітати, плескати по спині й куйовдити волосся, доки не збагнули, який я липкий. Коли я дістався до Філіппи, в руках у мене було вже дві пластянки з пінистим пивом, які хтось устиг мені втелющити.

— На, тримай! — я простягнув їй один зі стаканчиків. — Веселого Гелловіна!

Вона глянула на моє закривавлене лице, на брудні босі ноги, знову підвела очі на обличчя.

— Нівроку костюмчик.

Я смикнув Філіппу за рукав сукні — та була досі мокра і майже прозора.

— Твій мені більше до вподоби.

Вона закотила очі.

— Як гадаєш, цього року нас усіх примусять роздягтися догола?

— Ну, в нас іще різдвяний карнавал попереду.

— Боже милий, бодай тобі заціпило...

— Інших бачила?

— Мередіт пішла шукати наш Моторошний Голос. А де Джеймс і Рен — зеленого поняття не маю.

Александр перепросив у слухачів і втиснувся поміж нами, обійнявши за шиї.

— А незлецьки все пройшло, га? — промовив він. І додав: — Хай йому грець, Олівере, ну ти й нечупара!

— Не нечупара, а Банко. — Обидві мої сцени він провів під перевернутим човном.

— Від тебе сирим м’ясом смердить.

— А від тебе — затхлою водою з озера.

— Touche[31], — вишкірився він і потер долоні. — То що, розпочинаємо тусу?

— Це ж як ми її маємо розпочинати? — поцікавилася Філіппа.

— Бухати, горлати, відриватися! — він націлився на неї пальцем, наче пістолетом. — Хіба що в тебе є кращі ідеї!

Вона здійняла руки — мовляв, здаюся! — і кинула:

— Що ж, покажи приклад.

Схоже, Гелловін викликав у студентів Деллекера напад якоїсь сибаритської істерії. Те, що я пам’ятав про вечірки з попередніх трьох курсів, швидко забулося, тому що студентів четвертого вважали ледве не зірками. Незнайомі люди, заледве знайомі й ті, яких я насилу впізнавав, завалювали мене та інших компліментами, питали, як довго тривали наші репетиції, і висловлювали належний подив, коли дізнавалися, що жодних репетицій не було взагалі. Десь годину я дудлив напої, які мені пропонували, затягувався косяками й цигарками, але невдовзі вже почав задихатися від натовпу, який щільно оточував мене зусібіч. Я заходився видивлятися когось зі своїх, зі студентів четвертого курсу театрального. (Від Александра й Філіппи мене відтіснили, хоча я не зрозумів, коли і як саме це сталося.) Я позбувся другокурсниці, яка несамовито пускала мені бісики, сказав, що хочу ще випити, відтак знайшов пиво і рушив до краю освітленого майданчика. Дихалося тепер трохи легше. Перспектива якийсь час спостерігати за гульбою, не беручи в ній участі, цілком мене влаштовувала. Я повільно цмулив пиво, аж тоді чиясь долоня лягла на моє передпліччя.

— Привіт!

— Мередіт.

Вона полишила групу хлопців з образотворчого (які, певно, благали її попозувати їм) і слідом за мною вислизнула з впру вечірки. Мередіт досі була у відьомському вбранні, і в тому запамороченому стані, у якому я на ту мить перебував, не витріщатися на неї було просто неможливо.

— Що, втомився вислуховувати, який ти в нас крутий? — поцікавилася вона.

— Більшість просто хотіла помацати кров.

Вона