М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

всміхнулася й провела пальцями від мого ліктя до плеча. — Маленькі хворі збоченці.

Мередіт напевно встигла хильнути, але п’янішала вона повільніше за всіх нас.

— А може, їм просто потрібен був привід, щоб тебе полапати... — вона злизнула цятку бутафорської крові з пучки пальчика й підморгнула мені. Її густі чорні вії були схожі на віяла зі страусового пір’я. Жест був просто нестерпно сексуальним, і це чомусь викликало в мене роздратування.

— Знаєш, — промовила вона, — а тобі личить отак-от — з оголеним торсом, у крові...

— А тобі — без бюстгальтера й у простирадлі, — озвався я машинально, і це лише наполовину був сарказм. Моя уява змалювала в уповільненій зйомці, як Річард вибиває мені зуби, і я додав голосно: — А де твій хлопець? Здається, я його не бачив.

— Та щось комизиться, намагається завадити мені й усім іншим розважитися як годиться...

Я простежив за напрямком її погляду. Там, на пляжі, Річард самотою сидів на лавці, обіруч тримаючи пластянку з напоєм і дивлячись на гультяїв так, наче вся та вечірка здавалася йому глибоко образливою.

— Що з ним?

— Та кого це парить? З ним завжди щось не слава богу... — вона смикнула мене за руку. — Гайда! Он, Джеймс тебе видивляється.

Руку я висмикнув, але слухняно пішов за нею слідом, одним ковтком вихиливши вміст пластянки. Я відчував, що Річард розлючено дивиться на мене.

Хтось ізнову розпалив багаття. Біля вогню стояли Джеймс і Рен, вони розмовляли й не звертали ні на кого уваги. Коли ми підійшли, Джеймс саме простягнув Рен свій мундир. Вона накинула його на плечі, щільно загорнулася, аж тоді опустила очі й розреготалася. Край мундира теліпався в неї біля колін.

— Як, у біса, ви всі четверо влізли під той човен? — спитав Джеймс, коли я опинився достатньо близько, щоб їх почути.

— Та, власне, там навіть доволі затишно було, — відповіла Рен. — Я разів п’ять випадково мало не цьомкнула Александра.

— Чудово. Зараз він ще хильне — і розповідатиме всім і кожному, що ти його хочеш аж нетямишся.

Рен розвернулася до нас і зойкнула, обіруч учепившись у комір Джеймсової куртки.

— Олівере, як ти мене налякав! У тебе й зараз вигляд моторошний.

Я: Я б залюбки змив кров, але вода, схоже, холодна.

РЕН: Та ні, як до пояса зайдеш, то нівроку...

Я: ...Каже дівчина, яка стоїть біля вогню, горнучись у чужий мундир.

— Рен, — Мередіт понад плечем подруги вдивлялась у бік лавок на пляжі. — Будь ласка, можеш поговорити з Річардом? Мені він страшенно набрид...

Рен зморено всміхнулася нам і промовила:

— О гідний слави, доблесний кузен!

Джеймс провів її очима, поки вона проштовхувалася крізь натовп. Мередіт зазирнула до його напівспорожнілої пластянки, забрала її й потягнулася за моєю.

— Стійте тут, — промовила вона. — Я зараз принесу ше випити.

— Чудово, — озвався я. — Чекаю не дочекаюся.

Коли вона пішла, Джеймс розвернувся до мене й спитав:

— З тобою все гаразд?

— Так, — кивнув я. — Усе нормально.

Зі скептичної посмішки я зрозумів, що він мені не вірить, але Джеймс милосердно змінив тему.

— Знаєш, а вигляд у тебе й справді жахливий. Ти мене до напівсмерті налякав, коли вигулькнув із-за дерев.

— Джеймсе, агов, ти ж сам зі мною це зробив!

— Еге ж, тільки тоді, у темряві, у тій повітці, воно було не так лячно. А потім, коли ти з’явився на світло, та ще з таким виразом обличчя...

— Що ж... — промовив я. — За кров’ю він з’являвся... Кров — за кров!

— Еге ж... З тобою гиркатися не варто...

— Повертаю комплімент, — озвався я. — 3 тебе вийшов на диво переконливий лиходій.

Він знизав плечима.

— Та краще вже лиходієм буду я, ніж Річард. У нього такий вигляд, наче він ладен когось вколошкати.

Я знову глянув у бік лавок. Річард і Рен сиділи пліч-о-пліч, схиливши одне до одного голови. Він щось говорив, лиховісно насупившись і втупившись у власні долоні. Неспокій, що вже вгамувався був, знову зринув на поверхню. Я сказав собі, що в мене просто крутить у животі, що я забагато випив за такий короткий проміжок часу...

— ...це — повість,

Яку дурний писака розповів

Із пристрастю й завзяттям, та без змісту... — промовив я. — Не зважай на нього.

Минула ще година, а може, навіть дві чи три. Небо було таким темним, що важко було визначити, скільки точно тривала гулянка, якщо лише не вимірювати плин хвилин кількістю спожитих напоїв. Я загубив лік після сьомого, але руки в мене повсякчас були зайняті. Студенти молодших курсів уже рушили назад до Холлу, пробираючись із реготом і лайкою поміж дерев, перечіпляючись за коріння, що стирчало з-під землі, і розхлюпуючи залишки пива просто на себе. Четвертокурсники з усіх факультетів і кілька третьокурсників, з тих, що молоді та ранні, лишилися.

Хтось вирішив, що розходитися, поки всі не вимокнуть до рубця, не годиться, і почалися непевні й хиткі півнячі двобої.

Після десятка раундів чемпіонами стали Александр із Філіппою. Вони скидалися радше на одне ціле, а не на двох окремих людей. Довгі ноги Філіппи так міцно обплели Александрові плечі, що ці двоє нагадували моторошних сіамських близнюків. Він стояв по пояс у воді, ледь погойдуючись, притримуючи Філіппу за коліна. На відміну від Мередіт, Александрове сп’яніння було очевидним, але, схоже, робило його непереможним.

— Хто наступний?! — горлав він. — Нездоланні, от ми хто!