М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Якщо тебе все ж таки хтось здолає, будемо завершувати? — поцікавився Джеймс.

Решта наших сиділа на піску, босими ногами до озера. Забуті пластянки з напоями обтяжували пальці. Повітря було несподівано теплим як для жовтня, але прохолодна вода лоскотала ступні й нагадувала, що зима вже скоро.

Александр ледь похилився ліворуч і відпустив ногу Філіппи, щоб тицьнути рукою в наш бік; їй довелося вхопитися за іншу його руку, щоб не впасти.

— Хтось із вас, чуваки, — промовив він.

Я глянув на Джеймса й хитнув головою. Нас цілком улаштовувало просто критикувати їх і підбадьорювати, поки вони розправлялися із залишками третього курсу.

МЕРЕДІТ: Я назад до води не потнуся.

Філіппа: Що сталося, Мер? Не любиш жорсткої гри?

Десь із три десятки глядачів заулюлюкали й засвистіли.

МЕРЕДІТ: Я знаю, що ти робиш. Під’юджуєш мене.

ФІЛІППА: Звісно. А виходить?

МЕРЕДІТ: Зараз на власні очі побачиш, сучко. Стережися!

Глядачі загорлали, а Філіппа вишкірилася. Мередіт звелася, струсила із себе пісок і гукнула через плече:

— Ріку, агов! Час провчити цих бовдурів!

Річард, який зволів-таки спуститися на пляж, сидів десь за метр позаду нас.

— Ні, — озвався він. — Шийся в дурепи, якщо вже так кортить. Я збираюся залишитися сухим.

І знову регіт, уже зневажливіший. (Мередіт багато хто любив, але в неї було чимало заздрісників, тому будь-яку її невдачу декілька людей залюбки смакували.)

— Чудово, — сказала вона прохолодно. — А я піду.

Мередіт підсмикнула спідницю й зав’язала її вузлом на стегнах. А тоді увійшла у воду, озирнулася й гукнула:

— Ти йдеш, Олівере?

— Хто, я?

— Певно, що ти. Хтось же має допомогти мені потопити цих придурків. А Джеймс, хай йому грець, достеменно не збирається.

— Вона має слушність, — озвався Джеймс безтурботно. — Достеменно, хай мені грець, не збираюся.

(На відміну від усіх нас, кого вабило до Мередіт у якомусь біологічному, неуникному сенсі, Джеймс, здається, вважав її відверту сексуальність просто огидною.) Він посміхнувся, дивлячись на мене.

— Розважайся!

Ми з Мередіт якусь мить дивилися одне на одного, але лютий вираз її обличчя виключав саму можливість відмовитися. Люди, геть мені не знайомі, вигукували щось підбадьорливе, аж нарешті я трохи незграбно зіп’явся на ноги.

— Це паскудна ідея, — промовив я, звертаючись переважно до себе самого.

— Не переймайся, — Рен дала Джеймсові стусана ліктем. — Я примушу його разом зі мною вийти битися з переможцями.

Джеймс узявся заперечувати, але я не почув, що саме він сказав, тому що Мерсдіт ухопила мене за руку й потягнула до води.

— Ставай навколішки, — звеліла вона.

— От закладаюся, вона це всім хлопам каже, — докинув Александр. — Я бачу, ти ні скромності не маєш, // Ні сорому дівочого[32].

Я розлючено глипнув на нього й опустився навколішки у воду. Вона виявилася такою холодною, що мені аж перехопило подих, а груди й живіт ніби скувало кригою.

— Боже, — видихнув я. — Швидше, залазь уже!

— От закладаюся, він це каже всім дівкам, — зауважила Філіппа, підморгнувши. — Бувай здоров! Але скажу я щиро: // В твоє лицарство мала більше віри[33].

— Гаразд, — звернувся я до Мередіт, коли розпусний сміх знову забулькотів у моїх вухах. — Давай уже їх знищимо

— Оце правильний настрій! — Вона закинула мені на плече одну ногу, потім другу, і я відразу ж мало її не впустив. Вона була легенькою, але я налигався й аж дотепер не усвідомлював, як сильно. Мередіт умостила ступні в мене під пахвами, і я повільно виструнчився. Пролунали кволі оплески, а я досі намагався відновити рівновагу, прагнучи, щоб вода припинила штовхати й тягнути мене. Бутафорську кров на шкірі трохи розмило, і тепер вона стікала в мене по животу на пояс штанів.

Колін, наш зухвалий юний Антоній, схоже, взяв на себе обов’язки рефері. Він улаштувався верхи на перевернутому човні, в обох руках тримаючи по пластянці.

— Леді, пазурі не розпускаємо, — попередив він. — Очей одна одній не видряпуємо. Перший, хто зіштовхне дівчину у воду, переміг.

Я намагався зосередитися на Александрові, розмірковуючи, як би збити його з ніг. Обабіч мого обличчя маячили стегна Мередіт, вологі й гладенькі, і опанувати себе через це було важкувато.

— Ганьба, облудна і фальшива лялько![34] — виголосила Філіппа із захватом.

— Я — лялька? А, то ти на цьому граєш?

Ти зростом хизувалась перед ним,

Що ти, мовляв, висока та ставна!

Поставою його зачарувала

І виросла в очах його ще вище

Лиш через те, що я така мала?

Ах, я мала, мальована жердина?[35] — озвалася Мередіт.

— О, з нею не жартуй, як розізлиться:

Вона була ще в школі забіяка,

Хоча й мала, але несамовита![36] — розсміялася Філіппа.

І знову той самий обурливий регіт.

— Не дозволяйте їй шпильки пускати!

Пустіть мене до неї![37] — вигукнула Мередіт.

І ми рвонули вперед. Я хитався під вагою Мередіт, намагаючись утриматися на ногах. Дівчата несамовито зчепилися, навколо бурувала вода, нестямний гучний регіт Александра заважав зосередитися. Мередіт утратила рівновагу, і я, коли вага її змістилася, сам рвучко похилився назад. Я смикнувся у зворотний бік і врізався в Александра. Філіппа мало не копнула мене в обличчя. Усе пішло обертом, але мені раптом сяйнула ідея. Я знову тараном посунув