М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

було доволі моторошно, але існувала ще одна проблема. Я знав лише власні сцени, тому навіть не уявляв, скільки часу маю до тієї миті, коли муситиму вийти привидом Банко. Якась гілка шмагнула мене по обличчю, але я не звернув на це уваги й уперто дибуляв угору пагорбом, перечіпаючись через каміння, корені дерев та пагони рослин. Ще одна подряпина на мармизі — то дрібниці, я вже й так був по вуха в крові. Шкіра здавалася липкою, вистигаючи на свіжому нічному повітрі, серце знову заходилося — почасти через виснажливий шлях до стежки, почасти через страх проґавити свій другий вихід.

Як з’ясувалося, до узлісся я дістався навіть передчасно. Тепер я чвалав повільно й незграбно, під ногами тріскотіло якесь дрібне ломаччя, але глядачі схвильовано прикипіли очима до Джеймса —у того саме відбувалася друга розмова з відьмами. На мене ніхто не звертав уваги. Я зачаївся під низькою гілкою, гострий запах глиці на мить прорвався крізь сморід бутафорської крові, якою я був залитий з голови до ніг.

Рен: Щось у мене ниють кості.

Хтось іде до нас у гості.

Гак, з петлі злети

І його впусти.

ДЖЕЙМС: Гей, зупиніться, відьми опівнічні,

Що робите ви тут?

Дівчата танцювали коло багаття — простоволосі, з розкошланими пасмами, до спідниць прилипли зелені водорості. Час від часу одна з них кидала до вогню жменю мерехкого пилу, і в повітря злітав стовп кольорового диму. Я чекав на вихід у своєму сховку, бо був останнім у вервечці привидів. Але як саме вони з’являться? Я видивлявся серед натовпу глядачів знайомі обличчя, проте надворі було надто темно, щоб роздивитися риси. Ліворуч від повітки я таки спромігся вгледіти біляву голову Коліна й відблиски полум’я на чиїхось мідяних кучерях — схоже, то була Ґвендолін. І мимоволі мені майнуло: а де ж у біса Річард?

Вибух потойбічного сміху Рен знову повернув мою увагу до дійства на березі.

МЕРЕДІТ: Кажи!

РЕН: Питай!

Філіппа: Ми відповідь дамо!

Мередіт:Чекаєш ти на відповідь від нас

Чи від мудріших?

ДЖЕЙМС: Кличте якнайстарших.

Голоси дівчат злилися в тонкий безладний наспів. Джеймс, замислений, невпевнений, стояв, дивлячись на них.

Мередіт: Хай скипає на вогні

Піт убивці, кров свині,

Що пожерла свій приплід.

УСІ ТРОЄ: Привид привиду услід

Хай по черзі прийдуть в світ!

Філіппа кинула щось у полум’я, і вогонь заревів та шугонув угору просто над нашими головами. Низький голос пішов луною над пляжем — оглушливий, моторошний, наче ревіння якогось первісного божества. А оце вже достеменно Річард!

— Для тебе небезпечний Файфський тан.

Макдуфа бійся, щоб не втратить сан!

Видно його не було, але голос тиснув на нас зусібіч, такий гучний, що від нього аж завібрували кістки. Для Джеймса це було такою ж несподіванкою, як і для мене, як і для всіх інших, і він промовив, затинаючись:

— Що ж, дякую! Пересторога вчасна.

Мене ти зрозумів, але скажи...

Річард перервав його, знов оглушливо заревівши.

Річард: КРИВАВИМ БУДЬ, ВІДВАЖНИМ І СМІЛИВИМ:

ДЛЯ ВОРОГІВ ТИ БУДЕШ НЕВРАЗЛИВИМ.

ХТО ЖІНКОЮ НАРОДЖЕНИЙ НА СВІТ, ТОГО ТОБІ БОЯТИСЯ НЕ СЛІД.

ДЖЕЙМС: Живи, Макдуфе! Можна не боятись.

Річард: СМІЛИВИЙ БУДЬ, ЯК ЛЕВ. ПУСТА ТРИВОГА, КОЛИ ОБСТУПИТЬ ВІЙСЬК ЧУЖИХ ОБЛОГА.

АЖ ПОКИ ЛІС БІРНАМСЬКИЙ ЇМ УСЛІД НА ДУНСИНАН НЕ РУШИТЬ У ПОХІД, МАКБЕТ НЕЗЛАМНИЙ.

ДЖЕЙМС: Ні, тому не бути!

Стволи дерев із місця не зіпхнути.

Не наймеш їх, як військо, хай вам біс!

Спокійний будь: стоїть Бірнамський ліс.

Радій і знай: не втративши вінця, Земним шляхом ти пройдеш до кінця.

Але іще питання я задам:

Скажіть мені, раз все відоме вам,

Чи зійде потім на престол держави

Рід Банко?

Відьми знову заголосили всі разом:

— Ні про що вже не питай!

ДЖЕЙМС: Відповідайте, відьми, бо навіки

Я можу вас проклясти!

ВІДЬМИ: Честолюбне серце раньте

І в пітьму безмовно каньте!

Вісім постатей у плащах звелися з останнього глядацького ряду. Дівчина, яка сиділа поруч, вражено зойкнула. Постаті ковзнули до центрального проходу й почали спускатися сходами (це що, знову третьокурсники? — подумав я). Джеймс спостерігав за ними нажаханими очима.

— Лиш Судний день ланцюг їх перерве?

Іще один! — видихнув він.

Серце в мене підстрибнуло кудись у горло. Я ступив у світло вдруге. Бутафорська кров липко виблискувала в мене на шкірі. Джеймс прикипів до мене очима, усі глядачі озирнулися. У тиші затріпотіли здушені зойки.

— Жахливий вигляд! — кволо пробелькотів Джеймс. Я знову заходився спускатися сходами. Здійнявши руку, я вказав на вісім постатей у киреях, визнаючи їх за своїх кревних.

— Привиди не брешуть.

Бо недаремно ж з посмішкою Банко

Як на нащадків дивиться на них... — видихнув Джеймс.

Я опустив руку, і постаті зникли, розчинилися в потемку, що оточував нас зусібіч, наче їх і не було зовсім. Ми з Джеймсом стояли біля вогнища — нас розділяло не більше трьох метрів. Я виблискував ясно-червоним, моторошний і закривавлений, наче новонароджене немовля. Обличчя мого друга було білим-білісіньким.

— Хіба не так? — видихнув він, звертаючись, як здавалося, до мене. Запала дивна тиша, яка щомиті важчала. Ми обидва подалися вперед, не зрушивши з місця, наче чекали, що зараз щось станеться. Але між нами раптом вигулькнула Мередіт.

— Звичайно, так, — промовила вона, і Джеймс нарешті відвернув від мене погляд. —