М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Гламісський, та Кавдорським буть не можу, Бо тан Кавдорський сам іще живий.

А стать мені Шотландським королем

Ще важче, ніж Кавдором. Звідкіля

Взялись ці нісенітниці?

Вони лише похитали головами, притиснули вказівні пальці до вуст і ковзнули назад до води. Коли відьми зникли в глибині, а ми майже оговталися, я розвернувся до Джеймса, вичікувально звівши брови.

— З їхніх слів,

Твої нащадки будуть королями, — промовив він.

— А ти — ще за життя!

— Я — тан Кавдорський?

Чи я не зрозумів?

— Ні, саме так.

З-за дерев прошелестіли, наближаючись, чиїсь кроки, і я озирнувся.

— Та хто сюди іде?

Сцену було майже завершено, і поміж своїми репліками я раз у раз глипав на воду. Вона знову була незрушна, у гладіні відбивалося грозове пурпурове небо. Коли настав час, я і двоє щасливчиків-третьокурсників, що грали Росса й Ангуса, вийшли праворуч, геть з освітленої вогнищем ділянки.

— Ми все, — прошепотів один із них. — Ні пуху ні пера.

— До дідька, — я чкурнув за повітку, що стояла на самому краєчку пляжу.

Завбільшки вона була з вуличний туалет, і, зазирнувши за ріг, я побачив багаття, човен догори дриґом на воді та смужку піску, де тепер самотою стовбичив Джеймс.

— Чи не кинджал я бачу у повітрі?

Мені б його схопити за руків’я... — він заходився щось намацувати в порожньому повітрі перед собою.

— А, ти не дався! Та тебе я бачу!

Цей монолог я ніколи не сподівався від нього почути. Джеймс був надто бездоганним, щоб говорити про кров і вбивство від імені Макбета, але зараз, у червоних відблисках полум’я, він уже не здавався схожим на янгола. Натомість у його красі з’явилося щось диявольське — щось заборонене.

— Твердь земна,

Моїх не слухай кроків, щоб каміння

Не заволало: «Стій!» і ненароком Не сполохнуло тишу, повну жаху, Що ночі цій так личить... Я грожу, Але слова рішучість не розбудять. Слова — вода: вони лиш волю студять. Ударив дзвін. Пора мені. Іду!

Він ще раз прокляв Дункана й вислизнув, щоб зустрітися зі мною в потемку. Глядачі шепотілися, чекаючи, поки почнеться наступна сцена.

— А тепер що? — спитав я, коли Джеймс опинився поруч. — Здається... стривай.

Він відсахнувся, врізавшись у мене.

— Що?

— Геката! — просичав він.

Перш ніж я встиг зрозуміти, про що йдеться, з води стрімко випірнув Александр. Глядачі вражено зойкнули, коли збурена вода навколо нього ринула назад до озера. Він був мокрий, голий до пояса, з неприборканими кучерями навколо обличчя. Александр закинув голову і завив у небо, що той вовк.

— Дідько як є, — пробурмотів я.

З озера знову виринули дівчата.

— Що сталось? Ти не в гуморі, Гекато? — не встигла Мередіт завершити свою репліку, як Александр ухопив її за карк, навсібіч розбризкуючи воду.

— Я зла на вас, зухвалі і уперті! — прогарчав він. —

Як ви могли про таємниці смерті,

Свої не стримавши роти,

Макбету все розповісти,

Не втаємничивши в діла

Хоча б мене, царицю зла!

Джеймс раптом ухопив мене за руку.

— Олівере... — видихнув він. — «Занадто схожий ти на привид Банко...»!

— Дідько!.. Дідько!!!

Він затягнув мене до повітки, двері за нами зрадницьки рипнули. Тут, усередині, уся підлога була захаращена веслами й рятівними жилетами, так що насилу знайшлося місце, щоб стати обличчям до обличчя. На нижній полиці чекало п’ятилітрове цебро.

— Хай йому грець... — пробурмотів я, наспіх розстібаючи куртку. — Скільки, на їхню думку, нам знадобиться крові?

— Схоже, що ціле море... — озвався Джеймс, схилившись і піднімаючи накривку. — Халепа, оце воно тхне...

Солодкавий, гнилий сморід наповнив приміщення, а я тим часом намагався скинути із себе чоботи.

— Здається, за правдоподібність маємо нарахувати їм додаткові бали...

Моя рука заплуталася в рукаві.

— Трясця, трясця, трясця!!! Я застряг! Хай йому всяка всячи... Джеймсе, допоможи!!!

— Цить! Зараз! — Він підступився, смикнув сорочку за край, зриваючи її з мене через голову. Я заплутався головою в комірі, врізався в Джеймса...

— Ці штани можна кров’ю поливати? — спитав він, хапаючи мене за пояс, щоби втримати на ногах.

— Ну не піду ж я голяка!

Він узяв відро.

— Так, і справді. Рота закрий.

Я квапливо стулив губи й заплющив очі, а він вихлюпнув мені на голову відро, наче під час якогось збоченого поганського хрещення. Я зафиркав і закашлявся, коли рідина ринула на лице.

— Що це ще за гівняна бридота?

— Не знаю. А ще навіть не уявляю, скільки в тебе часу... — він потягнувся до моєї голови. — Не рухайся, — Джеймс розтер «кров» по моєму обличчю, грудях і плечах, запустив зашмаровані червоним пальці у волосся, щоб воно стало сторч.

— Отак-от... — якусь мить він просто дивився на мене водночас із огидою і захватом.

— То як я виглядаю?

— Офігезно... — видихнув він і підштовхнув мене до дверей. — Іди вже!

Зашпортуючись, я вибрався з повітки й чкурнув до дерев, лаючись, коли гостра рінь і соснова глиця штрикали мої босі ступні. Авжеж, чекати на північ, гадки не маючи, кого перестрінеш у темряві,