М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Потім на березі запала тиша, аж раптом пролунав чийсь високий дзвінкий голос:

— Дивіться!

До берега поверхнею озера наближався якийсь темний огром, щось довге й округле, схоже на спину лохнеського чудовиська.

— Що це? — видихнув я.

— Відьми, — повільно озвався Джеймс. Відблиск полум’я танцював червоними лелітками в його зіницях.

Коли монструозна почвара підсунулася ближче, поступово набуваючи чітких обрисів, я зрозумів, що це перевернутий догори дриґом човен. Судячи з висоти корпусу над водою, під ним було достатньо місця для повітряної кишені. Човен наблизився, на мить поверхня озера зробилася гладенькою, наче скло. Аж тоді нею пішли брижі, озеро здригнулося, і з води повстали три постаті. Глядачі хором йойкнули.

Дівчата радше скидалися на привидів, а не на відьом. Гладенькі мокрі пасма закривали обличчя, напівпрозорі білі сукні облягали руки й ноги, вилися за ними цівками туману. Коли вони щойно з’явилися з води, з їхніх пальців скрапувало, а тканина так обліплювала тіла, що легко було зрозуміти, хто з них хто, хоч голів вони не підіймали. Ліворуч була Філіппа — її довгі ноги й вузькі стегна ні з чиїми не сплутаєш. Праворуч — Рен, нижча й тендітніша за подруг. А посередині — Мередіт, з розкішними безсоромними вигинами під тонкою білою тканиною. У моїх вухах застугоніла кров. На мить ми з Джеймсом забули один про одного.

Мередіт підвела підборіддя, щоб пасма волосся зісковзнули з чола і відкрили обличчя.

— Щоб знов зійтися нам усім,

Сигналом буде дощ чи грім? — спитала вона. Голос її прозвучав низько й соковито в духмяному повітрі.

— Діждемося, щоб стихнув бій,

Тоді збираймося мерщій! — відповіла Рен грайливо.

— Але ж не в темряві нічній, — а це вже був голос Філіппи, гортанний і зухвалий.

Звідкілясь із хащі докотився гуркіт барабану, і глядачі затремтіли від захвату. Філіппа озирнулася на звук, просто в бік стежки, де ми з Джеймсом ховалися поміж тінями.

— Барабан, барабан!

Йде Макбет, відважний тан! — Мередіт рвучко здійняла руки, що досі безвольно висіли, і двоє інших дівчат наблизилися до неї. Усі втрьох взялися за руки.

— Хай у цей вечірній час

Забреде Макбет до нас.

Хай не стріне у степу

Ані скирту, ні копу,

Ні притулку, ні багаття.

Вони встали трикутником і здійняли відкриті долоні до неба.

— Стій! Здійснилося закляття, — вигукнула Мередіт.

Джеймс раптом втягнув у себе повітря, наче до того навіть не дихав, — і зробив крок у коло світла.

— Оце був день — жахливий і щасливий! — промовив він, і всі обернулися до нас. Я й собі підійшов ближче, уже не боячись зашпортнутися.

— Далеко ще до Форреса? — спитав я, а тоді завмер. Троє дівчат стояли пліч-о-пліч, дивлячись просто на нас. — Хто ці

Відлюдкуваті й висохлі створіння?

Хоч на землі стоять вони, проте

Не добереш — чи люди це, чи духи?

Тепер ми спускалися повільніше. За нами стежила тисяча очей, п’ятсот пар легень затамували подих.

Я: Питання зрозуміли? Ніби так,

Бо одночасно палець заскорузлий

Притиснули усі до вуст сухих.

ДЖЕЙМС: Ви говорити вмієте? Хто ви?

Мередіт раптом схилилася перед нами в глибокому поклоні.

— Хай славиться Макбет, Гламісський тан!

Рен підступилася ближче й опустилася навколішки.

— Хай славиться Макбет, Кавдорський тан!

Філіппа не зрушила з місця, але промовила чистим дзвінким голосом:

— Хай славиться Макбет, король майбутній!

Джеймс відсахнувся. Я втримав його за плечі й спитав:

— Ти затремтів, Макбете? Ти злякався

Солодких слів?

Він скоса глянув на мене, і я знехочу його відпустив. Повагавшись мить, я прослизнув повз нього, зійшов з останньої піщаної сходинки й опинився серед відьом.

Я: Зізнайтесь задля правди,

Ви — привиди, чи все ж таки — живі?

Мій друг від вас почув на знак вітання

Свій титул, і обіцянку нового,

І віщування долі короля.

Його ви схвилювали. То чому ж

Про мене ви нічого не сказали?

Якщо ви здатні бачити майбутнє

І знати долю кожної зернини,

Мені відкрийте — я не жду від вас

Ні особливих милостей, ні гніву.

Мередіт миттю схопилася із землі.

— Будь славен ти! — вигукнула вона, і двоє інших луною повторили те саме. Мередіт стрімко подалася вперед, опинившись мало не впритул до мене, між нашими обличчями лишалося буквально кілька сантиметрів.

— Ти нижчий, ніж Макбет, зате ти — вищий.

Рен вигулькнула в мене за спиною, її пальці потарабанили по моїх лопатках, і вона глянула на мене з лукавою посмішкою.

— Нещасний ти, зате ти щасливіший.

Філіппа так і трималася віддалік.

— Ти не король, та королів народиш, — виголосила вона байдужо, майже знудьговано. — Хай слава знайде вас, Макбет і Банко!

Рен та Мередіт і досі пестили й обмацували мене, термосили мій одяг, вивчали обриси моїх шиї і плечей, відкидали волосся з чола. Рука Мередіт сягнула до моїх губ, пучки торкнулися нижньої, аж тоді Джеймс, який спостерігав за всім цим з якоюсь захопленою огидою, здригнувся й заговорив. Голови дівчат розвернулися до нього, а я поточився, бо від того, що я залишився поза їхньою увагою, мені раптом підітнулися коліна.

ДЖЕЙМС: Провісниці, ви ще не все сказали.

По