М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

було? — поцікавився Річард. Джеймс стиснув зуби, і я зрозумів, що він не збирався промовляти це вголос.

— Ти мене почув.

— Так, хай йому грець, почув... — озвався Річард, і від цього крижаного уривчастого голосу в мене стали сторч волосинки на потилиці. — Даю тобі нагоду забрати свої слова назад.

— Джентльмени... — я майже забув про Фредерікову присутність. Він говорив тихо, м’яко, і на мить я подумав, що від шоку він от-от зомліє. — Досить.

Річард, який подався вперед, наче готовий схопитися з канапи й накинутися на Джеймса, зм’як і відкинувся на подушки. Рука Мередіт ковзнула йому на коліно.

Джеймс відвів очі.

— Вибач, Річарде. Мені не варто було цього казати.

Річардове обличчя спочатку лишалося невиразним, аж тоді гнів розтанув, і тепер вигляд у нього був пригнічений.

— Мабуть, я на це заслужив, — промовив він. — Я ж так і не перепросив до пуття за те, що зірвався тоді на прогоні. Мир, Джеймсе?

— Так, звісно, — Джеймс знову звів очі, плечі його полегшено розпружилися. — Мир.

Запала коротка ніякова пауза. Я обмінявся спантеличеними поглядами з Філіппою та Александром. Мередіт промовила:

— А що це щойно було? На бога, це ж усього лише п’єса!

— Власне... — Фредерік зітхнув, зняв окуляри й заходився протирати скельця краєчком сорочки. — Дуелі ставалися і з менш значущих приводів.

Річард повів бровою до Джеймса.

— На мечах за їдальнею? Завтра на світанку?

ДЖЕЙМС: Лише за умови, що Олівер буде моїм секундантом.

Я: Тож і я померти

Готовий у надії на життя[29].

РІЧАРД: Чудово. А Мередіт — моєю секунданткою.

АЛЕКСАНДР: Дякую за довіру, Ріку.

Річард розреготався, схоже, усе пробачивши. Ми повернулися до обговорення, і розмова тривала цілком мирно, але краєм ока я все одно спостерігав за Джеймсом. Між нами всіма й раніше траплялося суперництво, але ніколи доти не ставалося таких відвертих виявів ворожості. Зробивши ковток чаю, я переконав себе, що ми просто занадто гостро реагуємо. Актори за своєю природою мінливі — алхімічні істоти, створені з легкозаймистих елементів: емоцій, его, заздрощів. Щойно нагрієш, перемішаєш — і можеш отримати золото. Або катастрофу.

СЦЕНА ДВАНАДЦЯТА

Гелловін наближався, наче тигр поночі, з тихим попереджувальним гарчанням. Усю другу половину жовтня небо було грозове, ніби побите синцями, і Ґвендолін щоранку зустрічала нас фразою: «Оце погода в нас — просто-таки огидно-шотландська!».

Лиховісний день підповзав майже впритул, і серед студентів наростав схвильований гомін, який уже годі було вгамувати. Уранці тридцять першого, поки ми наливали собі каву в їдальні, довкола нас стиха перемовлялися. Усі воліли знати: що ж станеться сьогодні на вітристому пляжі?

Ми були надто знервовані, щоб зосередитися на заняттях, тому Каміло відпустив нас раніше, наказавши «іти готуватися до чарів». Повернувшись до Замку, ми всіляко намагалися не перетинатись, тинялися по кутках і товкли знову й вкотре власні репліки, наче пацієнти божевільні. Коли настала відьомська пора, ми, одне за одним, рушили до лісу.

Ніч була якоюсь аж лячно теплою, я насилу дибав у м’якій, оксамитовій темряві заломистою лісовою стежкою. Невидимі корені дерев пнулися вгору, силкуючись ухопити мене за кісточку. Якоїсь миті я все ж таки зашпортнувся і впав. Вогкий запах близької негоди залоскотав ніздрі. Я обтрусився й далі йшов уже обережніше. Серце калатало стрімко й гучно, наче в переляканого кроля.

Діставшись до початку стежки, я на мить злякався, що спізнився. Годинника серед предметів мого костюма, який складався зі штанів, чобіт, сорочки й френча — умовно військового, бо він не належав до уніформи жодної армії, — не було. Я завмер на узліссі, вдивляючись у будівлю Холлу там, на пагорбі. Тьмяно світилися три чи чотири вікна — і мені майнуло, що це хтось зі студентів, надто обачних, щоб потнутися на берег, вирішив боязко спостерігати за дійством здаля. У темряві хрупнула гілка, і я озирнувся.

— Хто тут?

— Олівере? — голос був Джеймсів.

— Так, — озвався я. — Де ти?

Він вигулькнув поміж двох чорних сосон. Обличчя здавалося блідим овалом у потемку. Джеймс був убраний у стрій, подібний до мого, але на плечах мав срібні еполети.

— Я так і сподівався, що моїм Банко будеш ти... — промовив він.

— Мабуть, я маю тебе привітати, всевладний тане...

Тепер, коли мої підозри підтвердилися, я відчув маленький проштрик гордості.

Водночас мене охопило непевне погане передчуття, якесь незрозуміле сум’яття. Не дивно, що Річард так засмутився, коли розподілили ролі...

Північ. Віддалений подзвін дзиґарів на каплиці розкраяв незрушне нічне повітря, і Джеймс щосили стиснув мою руку.

— Ударив дзвін. Пора мені. Іду!

Дункане, дзвін скорботний, що гуде,

Тебе у рай чи в пекло проведе[30].

Він відпустив мене і зник у тінях гущавника.

Я пішов слідом, але тримався трохи віддалік — ану як знову зашпортнуся і звалимося вже обидва?..

Смуга дерев на північному березі між пляжем і Холлом була густою, але вузькою, і незабаром поміж гілками я помітив тьмяно-помаранчеві відблиски вогнища. Джеймс — я тепер уже чітко бачив його чи принаймні його обрис — зупинився, і я навшпиньки підійшов ближче.

На пляжі зібралося кількасот людей. Деякі щільно вмостилися на лавках. Інші тісними маленькими групками влаштувалися просто на піску — їхні чорні силуети вирізнялися на тлі яскравого багаття. Гуркіт грому заглушив плюскіт хвиль і потріскування вогню. Глядачі захоплено зашепотілися, коли небо в нас над головами, лиховісно пурпурове, наче написане олійними фарбами, підсвітила біляста блискавка.