М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

ніби одночасно зайнялися. Вибухи кольору — помаранчево-брунатного, сірчано-жовтого, криваво-червоного — відбивалися на поверхні води догори дриґом.

Джеймс глянув у вікно понад моїм плечем і промовив:

— Схоже, Ґвендолін змусила наших художників варити стільки бутафорської крові, що вистачить залити весь берег.

— А кумедно було б...

Він похитав головою, смикнувши кутиком вуст, і ковзнув на стілець навпроти мене. Я підсунув йому філіжанку на блюдці та спостерігав, як він з усмішкою наблизив її до губ. Аж тоді з коридору ввірвалися до галереї інші, і чари лінивого супокою розвіялися в повітрі, наче хмаринка пари.

Офіційно ми відклали поки що заняття по «Цезарю» й узялися за «Макбета», але знайомі репліки з «Цезаря» все одно крутилися в нас на язиках, і напруга бриніла в повітрі. Тижні складних репетицій і психологічні маніпуляції Ґвендолін призвели до того, що про об’єктивність тепер годі було мріяти. Того дня все розпочалося зі звичайної розмови про структуру трагедії, але швидко перетворилося на суперечку.

— ...Ні, я цього не казав, — промовив Александр під час заняття, роздратовано відкидаючи пасма з обличчя. — Я казав, що структура трагедії в «Макбеті» просто-таки кидається в очі. А «Цезар» порівняно з цим — звичайний телесеріал.

МЕРЕДІТ: І що це, в біса, означає?

ФРЕДЕРІК: Мередіт, будь ласка, обережніше зі словами.

Рен поворухнулася на підлозі, поставила чашку на блюдце, яке тримала між колінами.

— Ні, — втрутилася вона. — Я розумію, про що ти.

РІЧАРД: Тоді поясни іншим, зроби нам таку ласку.

РЕН: Макбет — ідеальний трагічний герой.

ФІЛІППА: Трагічний недолік — шанолюбство.

Я: (чхаю).

— А леді М. — ідеальна трагічна лиходійка, — додав Джеймс, дивлячись то на Рен, то на Філіппу, наче чекаючи на їхню згоду. — На відміну від Макбета, в неї немає жодних докорів сумління щодо вбивства Дункана, а це фактично торує шлях усім іншим їхнім злочинам.

— То в чому різниця? — спитала Мередіт. — У «Цезарі» все так само. Брут і Кассій вбивають Цезаря і цим прирікають себе на катастрофу.

— Але ж вони не лиходії, еге ж? — спитала Рен. — Тобто Кассій, можливо, лиходій, але Брут робить те, що робить, для блага Риму.

— Не тому, що я любив Цезаря менше, а тому, що я більше любив Рим[27], — процитував Джеймс.

Річард нетерпляче фиркнув і поцікавився:

— До чого ти хилиш, Рен?

— До того, що і я, — відповів Александр, подавшись уперед до самого краєчка канапи, так що коліна підібганих ніг опинилися в нього аж біля грудей. — «Цезар» — трагедія зовсім іншої категорії, ніж «Макбет».

МЕРЕДІТ: Тоді якої?

АЛЕКСАНДР: А хрін його знає.

ФРЕДЕРІК: Ллександре!

АЛЕКСАНДР: Перепрошую.

— Гадаю, ви все надто ускладнюєте, — промовив Річард. — І в «Цезарі», і в «Макбеті» розклад однаковий. Трагічний герой — Цезар. Трагічний лиходій — Кассій. Ні се ні те — Брут. Припускаю, між ним і Банко можна поставити знак рівності.

— Чекайте-но, — втрутився я. — То це ж виходить, що Банко...

Але мене перебив Джеймс.

— Тобто ти вважаєш, що трагічний герой — Цезар? Річард знизав плечима.

— А хто ж іще?

Філіппа тицьнула в Джеймса:

— Та, власне...

— Це має бути Брут, — промовив Александр. — Антоній чітко дає це зрозуміти в п’ятій сцені п’ятої дії. Там твоя репліка, Олівере. Що саме він каже?

Я: Так, Брут був найшляхетнішим із римлян. Всі змовники... (пчхи!) ...що Цезаря вбивали, Зробили це від заздрості, лиш Брут При цьому думав про загальне благо, З високих убиваючи спонук[28].

— Ні, — наполягав Річард. — Брут не може бути трагічним героєм.

Джеймс здавався прикро враженим.

— Але чому ні?!

Річард мало не розреготався, завваживши вираз його обличчя.

— Та тому, що в нього аж чотирнадцять трагічних вад! — вигукнув він. — А в героя має бути лишень одна!

— У Цезаря це шанолюбство, так само як і в Макбета, — втрутилася Мередіт. — Тут усе просто. Єдина трагічна вада Брута — це те, що він достатньо дурний, щоб дослухатися до Кассія.

— Але як Цезар може бути героєм? — спитала Рен, дивлячись то на одного, то на іншу. — Він же ж помирає в третій дії!

— Так, але п’єса ж названа на його честь! — видихнув Річард із притиском, у голосі в нього вчувалося роздратування. — Так само як усі інші трагедії названі на честь головного трагічного героя!

— Овва... — невиразно озвалася Філіппа. — Ти що, і справді збираєшся доводити власну точку зору, виходячи з назви п’єси?..

— А я й досі прагну почути, що ж там за чотирнадцять вад таких... — докинув Александр.

— Я не мав на увазі, що їх і справді рівно чотирнадцять, — промовив Річард силувано. — Я зараз про те, що неможливо виокремити одну ваду, яка примушує його вкоротити собі віку.

— Але ж хіба не годиться припустити, що трагічна вада Брута — його безмежна любов до Риму? — спитав я, дивлячись понад столом на Джеймса, який, примружившись, прикипів поглядом до Річарда. Фредерік стояв біля дошки, підтиснувши губи, і слухав нас.

— Ні, — заперечив Річард. — Бо, окрім неї, є пиха, марнославство, зарозумілість...

— Це все, взагалі-то, приблизно одне й те саме, кому про це знати, як не тобі... — Джеймсів голос розкраяв Річардову промову, і всі ми вражено замовкли.

— І що це