М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Вони з Александром обидва прикипіли до Річарда такими розлюченими поглядами, наче той бовкнув якусь непристойність. Мередіт завмерла де сиділа — просто на підлозі в проході, з витягнутою ногою — вона саме розминала її, намагаючись позбутися судоми в підколінку. Рен і Філіппа витягнули шиї, вдивляючись у темряву понад моїм плечем. Я нарешті зважився оглянутися. Ґвендолін встала. Фредерік сидів біля неї, склавши руки на грудях, і насуплено дивився в підлогу.

— Річарде, годі, — з притиском промовила Ґвендолін. — Ідіть перепочиньте п’ять хвилин і не повертайтеся, поки не охолонете.

Річард якусь мить так і стояв незрушно, наче не розуміючи почутого, аж тоді рвучко розвернувся на п’ятах і пішов за лаштунки, не промовивши більше ані слова.

Ґвендолін озирнулася до Джеймса й Александра.

— Ви двоє теж маєте на перепочинок п’ять хвилин. Перечитайте текст і повертайтеся готовими до роботи. Словом, загальна перерва. Усі геть звідси.

Коли ніхто не зрушив з місця, вона плеснула в долоні, виганяючи нас із зали, наче набридливих курчат, що потнулися куди не слід. Я ще мить зволікав, доки повз мене не проминув Джеймс, аж тоді пішов за ним до складу декорацій.

Александр уже був там і саме розкурював косяк.

— Сучий син! — промовив він. — Та в нього реплік удвічі менше, ніж у нас! І вистачає ж нахабства переривати нашу першу читку напам’ять! Та пішов він! — Александр сів, із силою затягнувся, потім передав косяк Джеймсові. Той зробив коротку затяжку й віддав його назад.

— Власне, маєш слушність, — озвався Джеймс, видихаючи віхтик білого диму. — Але й він також.

Александр здавався обуреним.

— Овва! Ну тоді й ти йди, за компанію!

— Та не лізь ти в пляшку... Нам і справді варто було краще вивчити текст. Річард просто нам про це сказав.

— Еге ж... — втрутився я. — Але повівся при цьому як останній довбак.

Кутик Джеймсових вуст смикнувся в натяку на посмішку.

— І справді.

Двері прочинилися, і з’явилася Філіппа, мерзлякувато обіймаючи себе руками за плечі, — надворі проти ночі було прохолодно.

— Привіт. Як ви тут, усе гаразд?

Александр ще раз глибоко затягнувся й розтулив губи так, що дим ринув назовні лінивою цівкою.

— Довгий у нас нині вечір, — промовив Джеймс невиразно.

— Якщо вам від того полегшає, там Мередіт оце щойно відірвала Річардові макітру.

— Це ж за що? — поцікавився я.

— За те, що він поводився як довбень, — озвалася Філіппа, наче це було очевидно. — Те, що вона з ним спить, аж ніяк не означає, що вона не помічає, коли він козлить.

ДЖЕЙМС: Щось я не доганяю... То він довбень чи козел?

ФІЛІППА: Відверто кажучи, у Річарда незлецьки виходить два в одному.

Я: Ну, принаймні якийсь час йому нічого не перепаде.

Александр: Еге ж. Просто клас. 1 він від цього стане значно згідливішим...

— Власне, він перепросив, — озвалася Філіппа. — Перед Мередіт принаймні. Сказав, що поводився як хлопак і що йому дуже шкода.

— Та ну? — дим оповивав Александрову маківку — здавалося, голова от-от займеться. — То він у нас не просто козел, довбень і сучий син, але ще й перепросив? — він викинув косяк на підлогу й роздушив його черевиком. — Просто супер, тепер у нас немає жодних підстав на нього сердитися. Ні, серйозно, пішов він... — Александр облишив нарешті мордувати недопалок і підвів на нас очі. Ми стали навколо нього, міцно стискаючи губи, щоби втримати серйозний вираз облич. — Що таке?

Філіппа перехопила мій погляд, і ми обоє розреготалися.

СЦЕНА ОДИНАДЦЯТА

«Час іде різною ходою для різних людей»[26]. Для нас він ішов однохіддю, риссю і галопом упродовж усього жовтня. (І ніколи не завмирав аж до ранку двадцять другого листопада, а відтоді — принаймні так мені здавалося — не зрушив з місця.)

Ми давно вже розібралися з нашими сильними й слабкими сторонами. Після Мередіт робити це довелося Александрові. Він оголосив, і то з гордістю, що здатний лякати людей, але водночас зізнався, що переймається, чи не став лиходієм у персональній історії. Рен виявилася власницею двогострого меча; вона була у найтіснішому контакті зі своїми емоціями, але, як наслідок, стала надто вразливою, щоб вижити в акторському середовищі з його несамовитою конкуренцією.

Річард розповів те, що нам і до того було добре відомо: він непереборно впевнений у собі, але через його его з ним дуже важко працювати.

Філіппа виголосила без найменшого збентеження, що вона різнобічна, але через це в неї немає «амплуа» й вона ризикує завжди грати виключно другорядних персонажів. Джеймс — він говорив повільно, замислено, здається, навіть не зважаючи на присутність усіх інших, — пояснив, що повністю занурюється в кожного свого героя, але інколи в нього не виходить потім спекатися їх і знову навчитися бути собою. Коли настала моя черга сповідатися, ми вже так знечулили до комплексів одне одного, що моє зізнання — мовляв, я найменш здібний на курсі, — здається, нікого не здивувало. Жодних переваг у себе я знайти не міг і чесно в цьому зізнався, але мене перебив Джеймс.

— Олівере, кожна сцена за твоєї участі виходить про інших. Ти найкраща людина й найщедріший актор з нас усіх, а це значно важливіше за талант, — сказав він.

Я негайно заткнувся, упевнений, що так вважає лише він. Але, дивина та й годі, ніхто йому не заперечив.

Шістнадцятого жовтня ми влаштувалися на своїх звичних місцях у галереї. Надворі був просто-таки ідеальний осінній день, усі дерева над озером