М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Я закліпав, цілком і повністю розгубившись.

— Коли будете готові, — промовив Каміло й позадкував. — Не кваптеся.

Ми стояли незрушно, дивлячись один на одного. Очі в Джеймса були яскраві, ясно-сірі, але зараз, коли він стояв так близько, я помітив тонкі золотаві обвідки навколо зіниць. Щось у нього в голові відбувалося, там крутилися якісь коліщатка — жовна напружилися, нервово тремтіла нижня губа. Джеймс ніколи, наскільки мені було відомо, не лютився на мене по-справжньому. Зачарований цим химерним видовищем, я геть забув про свою частину вправи й натомість просто дивився, як напруга зростає, як здіймаються його плечі, як стискаються кулаки опущених уздовж тулуба рук. Він коротко, різко кивнув. Я знав, що мало відбутися далі, але незрозумілий рефлекс змусив мене податися вперед, нахилитися до нього. Джеймсова рука злетіла до моєї голови, але я не відреагував як годиться, не зробив підзвучку, не розвернувся, просто здригнувся, коли щось гостре дряпонуло мені щоку.

У залі запала химерна тиша. Джеймс зсунув брови, дивлячись на мене, Закляття розбрату розвіялося.

— Олівере? Ти ж не... Ох!

Він узяв мене за підборіддя й змусив повернути голову. Торкнувся до щоки. Кров.

— Господи, пробач!

Я вхопився за його лікоть, щоби втриматися на ногах.

— Усе гаразд. Там що, і справді щось серйозне?

Каміло відсунув Джеймса вбік.

— А дайте-но гляну... — промовив він. — Та ні, звичайна подряпина, кутиком годинника зачепило... З вами все гаразд?

— Так, — промовив я. — Не знаю, що сталося, я просто відволікся й підставився... — я ніяково знизав плечима, несподівано гостро усвідомивши, що викладач і четверо моїх однокурсників, про існування яких я геть забув, витріщаються на мене. — Це все через мене. Не підготувався. — Джеймс, про якого я не забув (хіба ж такс взагалі було можливо: забути про Джеймса?) дивився на мене так стривожено, що я мало не розсміявся. — Та ні, серйозно, — промовив я. — Зі мною все гаразд...

Утім, повертаючись на своє місце, я мало не зашпортнувся, а в голові в мене паморочилося так, наче Джеймс і справді мене вдарив.

СЦЕНА ДЕСЯТА

Наша перша читка напам’ять не задалася. Це була також перша репетиція на сцені. Глядацька зала Арчібальда Деллекера вміщувала п’ятсот глядачів. Оздоблювали її з усією скромністю, гідною оперного театру доби бароко. Крісла були оббиті тим самим синім оксамитом, з якого пошили головну завісу, а люстра мала такий ефектний вигляд, що деякі глядачі з балконів дивилися на неї більше, ніж на сцену. Попереду ми мали ще шість тижнів репетицій. Ані декорацій, ані справжніх платформ поки що не було, але місце під них позначили на сцені скотчем. Здавалося, ніби ми стоїмо посередині велетенського лабіринту.

Текст Каски я вивчив, але за Октавія ще не брався як годиться — все одно він з’являється лише в четвертій дії. Скоцюрбившись у третьому ряду, я гарячково перечитував свої рядки, поки Александр із Джеймсом намагалися пробитися крізь те, що ми почали називати «сценою в наметі». На ту мить це почасти була суперечка щодо воєнної стратегії, а почасти — сварка коханців.

ДЖЕЙМС: Чи міг би я з тобою так вчинити?

Коли таким жадібним стане Брут,

Що приховає золото від друга,

Хай блискавками вб’ють його боги!

Александр: Тобі не відмовляв я.

ДЖЕЙМС: Відмовляв.

Александр: Та ні! Мої слова перекрутив

Дурний гонець. Ти краєш серце, Труте!

Недоліки у друзях вибачають,

А ти їх перебільшуєш лишень[25].

Вони так довго й так люто дивилися один на одного, що я кинув оком на режисерське крісло ще до того, як Джеймс кліпнув і промовив:

— Текст!

Мене кольнуло співчутливе зніяковіння. Річард, який за лаштунками чекав на свій вихід привидом Цезаря, переступив з ноги на ногу, склавши руки на грудях.

— Вони мене болюче зачепили, — гукнула Ґвендолін із глибини залу. З того, як вона карбувала ритм, я зрозумів, що постійні зволікання вже починають її дратувати.

ДЖЕЙМС: Вони мене болюче зачепили.

Александр: Не любиш ти мене.

ДЖЕЙМС: Лиш вад твоїх.

Александр: Друг не повинен вади помічати.

ДЖЕЙМС: Підлесники не помічають вад,

Хоч би вони були, як той Олімп.

АЛЕКСАНДР: То хай ідуть Антоній і Октавій,

Щоб лиш мені помститися! Стомився

Я від життя... Текст!

ҐВЕНДОЛІН: Ненависний я другу.

Александр: ...Ненависний я другу.

Аж до нестями брат мене довів.

Я зганьблений, як раб. Мої гріхи

Розібрані... Дідько! Текст!

ҐВЕНДОЛІН: Розібрані і завчені напам’ять.

Александр: Так, перепрошую.

...Розібрані і завчені напам’ять,

Щоб при нагоді кинути в обличчя.

Я виплакав би душу із очей!

Александр простягнув уявний кинджал (реквізиту в нас іще не було) і рвонув комір сорочки.

Александр: Ось мій кинджал, я відкриваю груди.

В них серце, що золоте... перепрошую... за золото дорожче, Цінніше за Плутонові скарби... Усе правильно? Хай йому грець... Текст!

Він глянув на режисерське крісло, але, перш ніж Ґвендолін встигла підказати йому репліку, з-за лівої куліси у світло софітів ступив Річард.

— Перепрошую, — промовив він, і його глибокий голос пішов луною в майже порожній залі. — Ми що, цілий вечір витратимо на цю сцену? Вони ж реплік не знають, уже зрозуміло!

У тиші, що запала після його слів, я витріщився на Джеймса, роззявивши рота, боячись озирнутися.