М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

про те, що я маю бігати, качатися, добре харчуватися й не надто близько знатися із зеленим змієм. Настанови Каміло щодо свідомого споживання алкоголю ми всі одностайно ігнорували.

— Чудово. Качайся, але не дуже себе мордуй... — він подався до мене, наче хотів поділитися якоюсь таємницею. — Для Річарда цілком природно виглядати Неймовірним Галком, але в тебе, відверто кажучи, не той обмін речовин. Вживай більше білків, і будеш у нас стрункий і дзвінкий.

— Чудово, — я зійшов із вагів і поступився місцем Александрові. Він був вищий за мене, але завжди надміру сухоребрий, тому що забагато курив і постійно просипав сніданки. Я глянув на власне відображення в довгих дзеркалах на стіні навпроти вікон: справді, я нівроку підкачався, але все одно хотілося добрати ще трохи ваги, ще наростити м’язи. Я робив розтяжку й дивився на Джеймса — той був найнижчим із нас, хлопців, — заледве метр вісімдесят, худорлявий, але не щуплявий. У ньому було щось котяче, якась майже первісна гнучкість. (Коли ми робили етюди тварин, Каміло наказав йому зіграти леопарда. Місяць Джеймс тинявся нашою кімнатою в темряві, а тоді так увійшов у роль, що стрибнув на мене, коли я спав. Потім я пів години намагався вгамувати ошаліле серце й запевняв його, що так, мій нажаханий крик був цілком і повністю щирим.)

— А Річарда сьогодні немає? — спитав Каміло, коли Александр зійшов із ваг.

— Він нездужає, — озвалася Мередіт. — У нього мігрень.

— Шкода, — промовив Каміло. — Що ж, тоді працюватимемо без нього.

Він згори вниз дивився на нас шістьох, що рівненькою вервечкою сиділи на краю матів, геть-чисто каченята.

— То на чому ми зупинилися минулого тижня?

ФІЛІППА: На ляпасах.

КАМІЛО: Гак. Нагадайте-но мені правила.

РЕН: Переконатися, що стоїш не надто близько. Підтримувати зоровий контакт із партнером. Повернутися так, щоби приховати справжнє місце удару-підзвучки.

КАМІЛО: І?

ДЖЕЙМС: Бити лише відкритою пласкою долонею.

Каміло: І?!

МЕРЕДІТ: Має виглядати переконливо.

КАМІЛО: Як цього домогтися?

Я: Найкращий варіант — звукові ефекти.

— Просто чудово, — підсумував Каміло. — Гадаю, тепер ми готові розглянути щось істотніше. Як щодо удару навідліг?.. — він кахикнув, прочищаючи горло, і захрускотів кісточками пальців. — Отже, удар навідліг. Б’ємо або кулаком, або відкритою долонею, залежно від мети. Цей удар відрізняється від прямого тим, що ми не перетинаємо корпуса.

— Тобто? — спантеличилася Мередіт.

— Джеймсе, можна вас? — звернувся Каміло до мого друга.

— Так, звісно, — Джеймс зіп’явся на ноги й дозволив Каміло поставити себе у вихідне положення — тепер вони стояли лицем до лиця.

Каміло простягнув руку так, що пучка його середнього пальця завмерла на волосинку від кінчика Джеймсового носа.

— Коли ви даєте ляпаса, рукою ви перетинаєте середину корпуса партнера, — він дуже повільно провів рукою перед обличчям Джеймса, не торкаючись його. Джеймс повернув голову в тому ж напрямку. — А коли ви б’єте навідліг, так робити не годиться. Замість цього моя рука піде прямо вгору збоку від нього... — правий кулак Каміло рушив вертикально вгору від лівого стегна повз Джеймсову маківку. — От, бачите? Одна довга пряма лінія. Обличчя не перетинаємо, бо ще пустимо юшку партнерові. Власне, оце й усе. Спробуємо на повній швидкості? Джеймсе, з вас підзвучка.

— Гаразд.

Їхні погляди зустрілися, і Джеймс ледь кивнув. Рука Каміло промайнула між ними, і прозвучав лункий удар, коли

Джеймс ляснув себе по стегну й відсахнувся. Усе сталося так швидко, що годі було повірити, що насправді вони один одного не торкнулися.

— Просто чудово, — підсумував Каміло. — А тепер поговоримо про те, коли й за яких обставин вам може знадобитися цей рух. У когось є ідеї?

Філіппа відповіла першою — на заняттях у Каміло таке ставалося часто-густо.

— Оскільки ви не перетинаєте корпуса партнера, можна стояти ближче одне до одного... — вона схилила голову до плеча, дивлячись то на Каміло, то на Джеймса, неначе подумки наново прокручувала в пам’яті їхні рухи. — І це робить вашу взаємодію інтимнішою, а сам удар — особливо дошкульним саме через цю інтимність.

Каміло кивнув.

— Зауважте, наскільки театр — а надто Шекспір — здатні зачарувати нас сценами насильства. Але в цьому випадку йдеться не просто про сценічний засіб. Коли стинають голову Макбетові, коли відрізають язика Лавінії, коли змовники омивають руки в Цезаревій крові — це все одно має на вас впливати, байдуже, жертва ви, агресор чи просто спостерігач. Чи бачили ви колись справжню бійку? Вона потворна. Вона примітивна. Але, найголовніше, вона емоційна. На сцені ми маємо постійно пильнувати, щоб не завдати шкоди іншим акторам, але водночас пам’ятати, що першоджерелом насильства є сильне почуття. Інакше глядачі просто не йнятимуть вам віри... — він дивився то на одного, то на іншого з нас, аж тоді його погляд зупинився на мені. Попід вусами майнула посмішка. — Олівере, не хочете приєднатися до нас?

— Так, звісно, — я зіп’явся на ноги й зайняв місце навпроти Джеймса.

— Отже... — промовив Каміло, опустивши долоні нам на плечі. — Всім відомо, що ви двоє — нерозлучні друзяки, еге ж?

Ми обоє всміхнулися.

— Джеймсе, ви зараз спробуєте навідліг вдарити Олівера. Вголос озвучувати нічого не потрібно, але я прошу вас уявити, який вчинок Олівера змусив би вас зацідити йому. І допоки не відчуєте цей поклик, ані мізинцем не ворушіть.

Джеймсова усмішка згасла. Він дивився на мене пильно, спантеличено, зсунувши брови.

— Олівере, а ви маєте зробити дещо протилежне, — вів далі Каміло. — Уявіть собі, що ви чимось спровокували цей напад. 1 коли він станеться, дозвольте вашим відчуттям вдарити себе, хай навіть кулак вас не торкнеться.