М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Піду принесу, — зголосився я.

Коли я звівся, дехто з компанії пробурмотів «дякую*. Наші поштові скриньки були у віддаленому куті їдальні. Спочатку я знайшов власне прізвище на стіні, що складалася з маленьких дерев’яних чарунок. Найближче до мене була скринька Філіппи, потім Джеймса, а решта були розкидані за абеткою. У всіх знайшлися однакові квадратні конверти, на яких дрібним вишуканим Фредеріковим почерком були написані наші імена. Я відніс їх до столу й роздав.

— І що це таке? — спитала Рен.

— Не знаю, — відповів я. — Ще ж наче зарано для завдань проміжного іспиту зі сценічного мовлення, хіба ні?

— Ні, це не вони, — озвалася Мередіт, яка вже розпечатала листа. — Це «Макбет».

Усі негайно замовкли й заходилися відкривати власні конверти.

Щороку в Деллекері проводилося кілька традиційних заходів. Поки надворі було тепло, студенти образотворчого факультету відтворювали крейдою на асфальті «Зоряну ніч» Ван Гога. У грудні філологи влаштовували читання «Ночі перед Різдвом» латиною. Студенти філософського факультету що-січня будували корабель Тесея, а в березні проводили конференцію; факультет інструментальної і хорової музики на Валентинів день давав «Дона Жуана», а танцюристи щоквітня — «Весну Священну» Стравинського. Студенти театрального на Гелловін ставили сцени з «Макбета» і фрагменти з «Ромео і Джульєтти» на різдвяний карнавал. Перший, другий і третій курси до цього майже не залучали, тому я гадки не мав, як саме розподіляють ролі.

Я зламав печатку на своєму конверті й витяг звідти листівку, на якій було сім рядків, виведених дрібним Фредеріковим почерком.

Будь ласка, гелловінської ночі чекайте на початку стежки за чверть північ.

Підготуйтеся до сцени ІІІ дії І і сцени І дії IV

Ви гратимете БАНКО.

Прийдіть до костюмової о 12:30 18 жовтня для примірювання костюма.

Не обговорюйте це з однокурсниками.

Я витріщався на листівку, міркуючи, що, мабуть, сталася якась помилка. Знову оглянув конверт, але на ньому достеменно було написано «Оліверові». Тоді глипнув на Джеймса, щоб дізнатися, чи не помітив він чогось незвичайного, але його обличчя лишалося незворушним. А я вважав, що Банко при Макбеті-Річарді гратиме він...

— Ну що ж... — промовив Александр дещо збентежено. — Наскільки я зрозумів, ми не маємо права це обговорювати...

— Так, не маємо, — озвався Річард. — Така традиція. На «Різдвяній масці» — карнавалі на Різдво — все так само, ми аж до вистави не маємо права знати, хто кого гратиме...

А в мене геть з голови вилетіло, що він минулого року грав Тібальта...

Я вдивлявся в обличчя дівчат. Філіппа здавалася анітрохи не здивованою. Рен мала схвильований вигляд. А Мередіт супилася якось нашорошено.

— То що, це, типу, репетицій у нас взагалі не буде? — не вгавав Александр.

— Так, — повторив Річард. — Завтра у ваших скриньках лежатиме п’єса з режисерськими примітками. Вам треба просто вивчити текст і прийти... Перепрошую, — він відсунув стілець і пішов, не сказавши більше ані слова. Рен і Мередіт спантеличено ззирнулися.

МЕРЕДІТ: Що це з ним?

РЕН: Ще пів години тому все було гаразд.

МЕРЕДІТ: Ти підеш чи я?

РЕН: Полотном дорога.

Мередіт зітхнула і звелася, полишивши на тарілці половину вівчарського пирога. Александрові, який уже встиг втоптати свою порцію, тепер вистачило делікатності зачекати аж три секунди і лише тоді поцікавитися:

— Як гадаєте, вона доїсть, коли повернеться?

Джеймс підсунув йому тарілку.

— Жери вже, дикуне.

Я глянув через плече. Мередіт наздогнала Річарда в кутку біля кавоварок, і тепер він, насупившись, щось казав їй, а вона його слухала. Відтак вона торкнулася його руки й заговорила до нього, але Річард відсахнувся й пішов з їдальні. У його погляді промайнула тінь збентеження. Мередіт провела його очима, а потім повернулася до нас. Сказала, що в Річарда мігрень і що він пішов до Замку. А тоді, схоже, навіть не завваживши, що її тарілка зникла, знову сіла за стіл.

Обідня перерва тривала; я їв і слухав розмови однокурсників. Вони нарікали на величезні обсяги монологів з «Цезаря», які доведеться вивчити до першого виходу на сцену без тексту — репетиція мала відбутися вже за тиждень. Конверт кам’яною брилою тиснув мені на коліна. Я глипнув на Джеймса. Він теж мовчав і, схоже, не надто прислухався до загальної розмови. Я глянув на Мередіт, потім на порожній Річардів стілець... Мене не полишало відчуття, що баланс сил якимось чином зсунувся.

СЦЕНА ДЕВ’ЯТА

Заняття зі сценічного руху відбувалися по обіді в репетиційній залі. Ми витягли з комори потерті блакитні мати, поклали їх на підлогу й тепер ліниво робили розтяжку, очікуючи на появу Каміло.

Каміло — молодий чилієць, трохи схожий на пірата через темну борідку й золотий кульчик у вусі, — був у нас постановником трюків, особистим тренером і викладачем сценічного руху.

Заняття зі сценічного руху на другому й третьому курсах були присвячені танцям, пантомімі, етюдам тварин і всій базовій гімнастиці, яка може стати в пригоді акторові. Перший семестр четвертого курсу відвели на сценічний рукопашний бій, а другий семестр — на фехтування.

Каміло з’явився рівно о першій і, оскільки був понеділок, вишикував нас зважуватися.

— Ти з початку семестру набрав два з чвертю кілограми, — зауважив він, коли я став на ваги. Його потішило те, як я підкачався влітку, хай навіть Ґвендолін цього не оцінила. — Дотримуєшся програми, яку я для тебе склав?

— Так, — кивнув я, і загалом це навіть можна було вважати правдою. Ішлося