М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

і хорової музики (ті трималися відсторонено і, схоже, всерйоз намагалися відповідати загальній думці, що саме вони — найспокійніші й найнеприступніші зусіх деллекерівських факультетів). Студенти з хореографії (збіговисько недогодованих, схожих на лебедів створінь) сиділи за нами. По той бік проходу влаштувалися студенти з факультету образотворчого мистецтва (їх можна було легко впізнати за нестандартними зачісками та одягом, завжди зашмарованим фарбами й гіпсом), філологи (ці спілкувалися одне з одним — а інколи з іншими також — майже винятково давньогрецькою та латиною) і студенти філософського факультету (найхимерніші, але водночас найдотепніші, адже кожну розмову вони сприймали як соціальний експеримент і вимахувалися словиськами на кшталт «гілозоїзм»[23] і «співставність», наче для всіх довкола вони були так само зрозумілими, як «доброго ранку»). Викладачі влаштувалися на стільцях, виставлених на сцені довгим рядом. Фредерік і Ґвендолін сиділи поруч, наче літнє подружжя, стиха перемовляючись із сусідами.

Загальні збори були одним з тих рідкісних випадків, коли всі ми поєднувалися в єдине ціле — морс людей у формі, колір якої в нас заведено було називати «деллекерівським синім», бо ніхто не хотів називати його павичевим. Авжеж, носити офіційні кольори академії нас ніхто не примушував, але майже всі були вбрані в однакові сині светри з гербом, гаптованим ліворуч на грудях. Більша версія цього ж родинного герба прикрашала штандарт за сценою — білий андріївський хрест на блакитному тлі, довгий золотий ключ і гостре чорне перо, схрещені на кшталт мечів на передньому плані. Під ними було виведено девіз: Per aspera ad astra. Мені траплялося чути різні переклади, але найбільше до вподоби припав варіант «Крізь терни до зірок».

Як завжди, саме з цього почав свою промову на загальних зборах декан Голіншед.

— Добрий вечір усім. Per aspera ad astra.

Він ступив на сцену з-за лаштунків, прожектор підсвітив його обличчя, і всі ми принишкли.

— От і початок ще одного року. Присутнім тут першокурсникам просто скажу: ласкаво просимо! Ми раді, що ви тепер з нами. Другий, третій і четвертий курси — з поверненням. І вітання!

Голіншед був дивним — високий, але сутулий; тихий, але владний. У нього був масивний гачкуватий ніс, тонке мідяно-руде волосся й маленькі окуляри в прямокутній оправі — скельця такі товсті, що очі за ними здавалися втричі більшими, ніж були насправді.

— Якщо сьогодні ввечері ви сидите в цій залі, — провадив він далі, — це означає, що вас прийняли до славетної родини Деллекера. Тут у вас з’явиться чимало друзів і, можливо, кілька ворогів. Не дозволяйте цій останній перспективі вас залякати — якщо ви не нажили ворогів, значить, ви жили надто обачно. А саме від цього я й хочу вас застерегти.

Він помовчав кілька секунд, ніби обмірковуючи щойно промовлені слова.

— Щось його кудись не туди понесло... — пробурмотів Александр.

— Йому доводиться переробляти свої промови щонайменше кожні чотири роки, — озвався я пошепки. — Хіба ж годиться його звинувачувати?

— У Деллекері я закликаю вас жити сміливо, — вів Голіншед. — Творіть, припускайтеся помилок і ні про що не шкодуйте. Ви опинилися в Деллекері, тому що для вас існувало дещо важливіше за гроші, за усталені порядки, за успішність в освіті, яку можна виміряти в балах. Я без жодних вагань кажу вам, що ви надзвичайні. Проте... — обличчя його спохмурніло, — наші сподівання щодо вас цілком і повністю відповідають вашому величезному потенціалу. Ми очікуємо від вас цілеспрямованості. Ми очікуємо відданості. Ми очікуємо, що ви нас вразите. І ми дуже не любимо, коли нас розчаровують!

Його слова прогриміли на всю залу й повисли в повітрі, наче хмара духмяної пари — невидима, проте добре відчутна. Він дозволив неприродній тиші тривати незвично довго, а тоді раптом рвучко відсунувся назад від кафедри й промовив:

— Дехто з вас долучився до нас уже наприкінці епохи, і коли ви вийдете звідси, то потрапите не лише до нового десятиріччя, до нового століття, а й до нового тисячоліття. Ми збираємося докласти максимум зусиль, щоб підготувати вас до цього. Майбутнє — безмежне, безкрає, сповнене можливостей, але воно небезпечне. Хапайтеся за кожну можливість, яку ви маєте, і тримайтеся за неї, щоб вас не віднесло назад до моря.

Погляд його безпомильно зупинився на нас, четвертому курсі театрального.

— В ділах людей приплив є і відплив.

Приплив нас мчить до успіху, з відпливом

На човен наш чекає мілина.

І доки ми на гребені у хвилі,

Повинні ми пливти до перемоги, Щоб щастя не прогавити[24].

Не марнуйте ані миті, леді й джентльмени, — Голіншед замріяно всміхнувея, а тоді глянув на годиннику себе на зап’ястку. — До речі, стосовно проґавленого щастя. Там, нагорі, чекає величезний торт, який треба знищити. Приємного вечора!

Він зійшов зі сцени, перш ніж присутні встигли нагородити його оплесками.

СЦЕНА ВОСЬМА

Минув тиждень, допоки сталося ще бодай щось цікаве. Після заняття у Фредеріка (під час якого ми обговорювали тонку межу між гомосоціальним і гомоеротичним у сумнозвісній «сцені в наметі», балансуючи між веселощами й зніяковінням) ми разом спускалися сходами, нарікаючи на голод. У їдальні — колись тут була обідня зала родини Деллекерів — під час обідньої перерви було велелюдно, але наш звичний столик порожнював, чекаючи на нас.

— Помираю з голоду, — оголосив Александр, накинувшись на вміст своєї тарілки попри те, що решта ще не встигла навіть зайняти місця. — Мене від такої кількості цього бісового чаю вже нудить.

— Можливо, якби ти поснідав, то не нудило б, — озвалася Філіппа, з огидою споглядаючи, як він напихає рота товченою картоплею.

Річард прийшов останнім. У руці в нього був уже розпечатаний конверт.

— Там пошта прийшла, — промовив він і сів між Мередіт і Рен скраю столу.

— Нам усім? — спитав я.

—