М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

вікно. Кампус топився в сонячному світлі, поверхня озера йшла брижами під легеньким вітерцем. Річард і Мередіт сіли на диванчик, залишивши Александрові й Філіппі канапу. Про те, де сяде Рен, вони не подумали — утім, вона зазвичай залюбки, наче дитина в очікуванні казки, влаштовувалася просто на підлозі.

Фредерік наливав чай на буфеті, і в кімнаті як завше пахло крейдою, лимоном і Цейлоном. Наповнивши вісім філіжанок, — чаювання під час занять у Фредеріка було обов’язковим, мед заохочувався, але молоко й цукор проносили контрабандою, — він розвернувся й промовив:

— З поверненням!

Фредерік підморгнув нам, геть-чисто маленький книжковий Санта.

— Мені сподобалося те, що ви показали вчора на прослуховуваннях. Я з нетерпінням очікую, коли ми з вами почнемо знову працювати цього семестру... — Він віддав першу філіжанку Мередіт, яка передала її Річардові, а той — Джеймсо-ві... аж доки вона не опинилася в Рен.

— Четвертий рік навчання. Рік трагедії, — виголосив Фредерік велично, коли таця спорожніла, а в кожного опинилися філіжанка й блюдечко. (Пити чай з кухлів, як він часто нагадував нам, — це все одно, що дудлити якісне вино з пластинок.) — Я втримаюся від закликів ставитися до трагедії серйозніше, ніж до комедії. Взагалі-то комедія має бути для персонажів просто-таки смертельно серйозною, бо інакше глядачам не буде смішно. Але про це ми поговоримо якось іншим разом...

Він узяв з таці філіжанку, зробив ковток і знову поставив її на місце. Фредерік ніколи не проводив заняття за столом чи за кафедрою, натомість походжав перед дошкою.

— Цього року ми зосередимося на трагічних п’єсах Шекспіра. Як гадаєте, що саме ми вивчатимемо?

Я чхнув, наче відповідаючи на його запитання, а за мить усі почали озвучувати свої міркування.

АЛЕКСАНДР: Джерела сюжету.

ФіЛІППА: Структуру.

РЕН: Систему образів.

МЕРЕДІТ: Конфлікт, внутрішній і зовнішній.

Я: Долю й свободу волі.

ДЖЕЙМС: Трагічного героя.

РІЧАРД: Трагічного лиходія.

Фредерік здійняв руку, зупиняючи нас.

— Добре. Так, — промовив він. — Так, усе те, що ви перелічили. Ми, авжеж, розглянемо всі п’єси, і проблемні, з «Троїлом і Крессідою» включно, також. Але, певна річ, почнемо ми з «Юлія Цезаря». Отже, запитання: чому «Юлій Цезар» — це не історична хроніка?

Джеймс відповів першим, із властивим йому академічним завзяттям.

— Тому що історичні хроніки — це коли йдеться про історію Англії.

— Так, авжеж, — кивнув Фредерік і знову покрокував вздовж дошки. Я шморгнув носом, розмішав чай і, відкинувшись на спинку стільця, приготувався слухати.

— Більшість трагедій має якісь історичні елементи, але до історичних хронік, як цілком слушно зауважив Джеймс, ми відносимо п’єси про історію Англії, названі за іменами британських монархів. А як щодо інших причин? Що насамперед робить «Цезаря» саме трагедією?

Мої однокурсники зацікавлено ззирнулися, але висувати першу гіпотезу, ризикуючи помилитися, ніхто не бажав.

— Ну... — зважився я, коли ніхто так і не заговорив. Голос мій звучав гугняво через закладений ніс. — У кінці п’єси більшість головних героїв гине, але Рим стоїть і надалі, — я затнувся, намагаючись якнайкраще сформулювати свою думку. — Я вважаю, що п’єса більше про людей, ніж про політику. Ну, тобто вона, авжеж, про політику, але, якщо порівняти... ну, не знаю... наприклад, з «Генріхом VI», де всі постійно б’ються за трон, «Цезар» більше про особистостей. Про персонажів, про те, хто вони, а не лише про те, хто зараз при владі...

Я знизав плечима, не впевнений, чи мені вдалося бодай почасти пояснити свою думку.

— Так, гадаю, Оліверові вдалося дещо намацати... — заговорив Фредерік. — А тепер, з вашого дозволу, я поставлю ще одне запитання. Що важливіше: те, що Цезаря вбили, чи те, що зробили це його найближчі друзі?

Запитання було не з тих, що потребують відповіді, тому всі промовчали. Я раптом збагнув, що Фредерік дивився на мене з тією гордою батьківською прихильністю, якою зазвичай удостоював тільки Джеймса. Останній, коли я глянув на нього понад столом, підбадьорливо мені всміхнувся.

— От саме в цьому, — заговорив Фредерік, — полягає сутність трагедії.

Він обвів нас поглядом, склавши руки за спиною, у скельцях його окулярів відбивалося полуденне сонце.

— Отже... Починаємо?

Він відвернувся до дошки, узяв шматок крейди з таці й заходився писати.

— Дія перша, сцена перша. Вулиця. Ми бачимо трибунів і простолюд. Як гадаєте, що важливе для нас у цій сцені? Швець змагається в дотепах із Флавієм та Маруллом і під час подальших запитань презентує нам нашого героя-тирана...

Ми квапливо порпалися в сумках, шукаючи зошити й ручки, поки Фредерік провадив далі. Ми записували чи не кожне його слово. Сонце зігрівало мені спину, ніздрі лоскотав гірко-солодкий аромат чорного чаю. Я крадькома зиркав на однокурсників, які писали, слухали, час від часу ставили запитання, і вражено думав, як мені пощастило опинитися серед них.

СЦЕНА СЬОМА

Загальні збори за традицією проводилися в декорованій золотавими блискітками музичній залі дев’ятого вересня, у день народження Леопольда Деллекера. (Він перебрався на північ із Чикаго й збудував цей маєток у 1850-х. На академію будівля перетворилася лише пів століття по тому, коли дбати про неї виявилося задорогим задоволенням для родини Деллекерів, чисельність якої стрімко зменшувалася.) Якби старигань Леопольд якимось чином спромігся уникнути смерті, сьогодні йому б виповнилося сто вісімдесят сім років. Нагорі, в актовій залі, чекав величезний торт саме з такою кількістю свічок — його мали нарізати й пригостити студентів і викладачів після вітальної промови декана Голіншеда.

Ми влаштувалися ліворуч від проходу, в самісінькому центрі довгого ряду, що його також займали другий і третій курси. Студенти театрального, найгаласливіші, найреготливіші, сиділи за студентами відділення інструментальної