М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Мередіт стояла, злостиво дивлячись на Ґвендолін, яка, на мій подив, теж мовчала, не порушуючи тишу. Решта зніяковіло скоцюрбилися на підлозі, крадькома позираючи на Мередіт із сумішшю співчуття, захоплення й збентеження.

— У всіх є свої слабкості, Мередіт, — заговорила Ґвендолін. — Навіть у вас. Найсильніше, що ви можете зробити, — це визнати їх. Ми чекаємо.

Запала болісна тиша. Мередіт стояла незрушно, наче скам’янівши, і лише в очах буяло ядучо-зелене полум’я. Вона тієї миті була такою беззахисно відкритою, що навіть уже сам погляд на неї здавався вторгненням у приватне, зухвалим збоченням, і я насилу тамував бажання гримнути, щоб вона, у біса, сказала бодай щось...

— Я боюся... — дуже повільно заговорила вона цілу вічність по тому, — що краси в мене більше, ніж таланту чи розуму. І що через це ніхто не сприйматиме мене всерйоз. Ані як акторку, ані як особистість.

І знову запала мертва тиша. Я примусив себе опустити очі й глянув на інших. Рен сиділа, затуливши долонею рота. Вираз Річардового обличчя був навдивовижу лагідним. Філіппу, здається, нудило. Александр насилу стримував нервову посмішку. Праворуч від мене Джеймс вдивлявся в Мередіт із гострою, оцінною цікавістю, наче вона була статуєю, скульптурою, витвором мистецтва, якому тисячу років тому надали подобизни поганського божества. її викриття виявилося жорстким, гіпнотичним, але водночас якось химерно сповненим гідності. Вражений і спантеличений, я зрозумів, що саме цього прагнула Ґвендолін.

Вона так довго дивилася Мередіт просто в очі, що, здавалося, час зупинився. А тоді із силою видихнула й промовила:

— Добре. Сідайте. Просто тут.

Коліна Мередіт механічно підітнулися, і вона опустилася в центр кола. Спина її була пряма й негнучка, наче дошка в паркані.

— Гаразд, — промовила Ґвендолін. — А тепер поговоримо.

СЦЕНА ШОСТА

Влаштувавши Мередіт годинний допит про те, що їй в собі не до вподоби (список був довший, ніж я годен уявити), Ґвендолін нарешті відпустила нас, пообіцявши, що впродовж двох наступних тижнів усі ми зазнаємо цього ж безжального випробування.

Коли ми піднімалися на третій поверх повз юрму другокурсників, що спускалися до оранжереї, мене наздогнав Джеймс.

— Це було жорстоко, — промовив я напівголосно.

Мередіт ішла за кілька кроків попереду. Річард обіймав її за плечі, але вона, здається, цього навіть не помічала. Вона рішучо сунула вперед, уникаючи зустрічатися з іншими поглядом.

— Що ж... — прошепотів Джеймс. — Це ж Ґвендолін.

— Ніколи не думав, що таке скажу, але я просто чекаю не дочекаюся, поки нас на дві години замкнуть у галереї...

Ґвендолін викладала в нас інтуїтивні методи акторської гри — вчила володіти голосом і тілом, слухати серце, а не розум. А Фредерік відкривав нам сокровенні нюанси шек-спірівського тексту, все, починаючи від віршованого розміру до історії раннього Нового часу. Створіння книжкове й сором’язливе, я надавав перевагу саме Фредеріковим заняттям, але в мене була алергія на крейду, якою він писав на дошці, тому в галереї я майже постійно пчихав.

— Гайда, — промовив Джеймс стиха, — поки Мередіки не окупували наш стіл. (Філіппа вигадала це прізвисько наприкінці другого курсу, коли ці голуб’ята щойно почали зустрічатися й були просто нестерпними.)

Коли ми проминули повз них на сходах, я завважив, що на обличчі Мередіт і досі якийсь відсутній вираз. Хай там що Річард казав, намагаючись її розрадити, користі з того було нуль.

Фредерік проводив заняття з четвертокурсниками в галереї, а не в аудиторії, яку доводилося використовувати зі значно численнішими другим і третім курсами. Вузьке приміщення з високою стелею раніше простягалося вздовж усього третього поверху, але після відкриття школи його непоштиво поділили на невеличкі кімнати та студії. Довга галерея стала Короткою галереєю, завдовжки всього лише шість метрів; на стінах тут висіли книжкові полиці й портрети давно померлих кузенів і нащадків родини Деллекерів. Двомісний диванчик і низька канапа стояли одне навпроти одного під стелею, що була прикрашена вишуканою ліпниною, а маленький круглий столик і два стільці ніжилися в сонячному промінні, що лилося з віт-ражного вікна на південному кінці кімнати. Під час кожного чаювання у Фредеріка (тобто двічі на місяць на третьому курсі та щодня на четвертому) ми з Джеймсом мчали до столика. Він стояв якнайдалі від цього клятого крейдяного пилу, а ще звідси відкривалася чудова панорама озера й лісу довкола, де над верховіттям дерев, наче чорний святковий ковпак, височів конічний дах Вежі.

Коли ми увійшли, Фредерік був уже на місці. Він саме викотив дошку з химерної маленької комірки, що вмостилася між книжковою полицею та безносим бюстом Гомера у віддаленому кінці галереї. Я чхнув, а Джеймс промовив:

— Доброго ранку, Фредеріку.

Той озирнувся на нас.

— Джеймсе. Олівере. Як приємно вас бачити. Ну що, задоволені розподілом ролей?

— Цілком і повністю, — відповів Джсймс, хоча в голосі його прозвучала журлива нотка, яка мене спантеличила. Сумувати через те, що гратимеш Брута?.. Аж тоді я згадав його зізнання, почуте позаминулої ночі, — що йому, мовляв, кортить урізноманітнити акторське портфоліо.

— Коли перша репетиція? — спитав він.

— У неділю, — підморгнув Фредерік. — Ми вирішили, що варто дати вам тиждень на те, щоб оговтатися.

Четвертий курс жив у замку без нагляду і мав сумнозвісну схильність до зловживань, тож усі звикли до того, що на початку року саме цей курс влаштовує якусь бучну вечірку. Ми запланували її на п’ятницю. Фредерік і Ґвендолін, ба навіть декан Голіншед знали про це, але шляхетно вдавали, буцімто навіть гадки не мають.

Нарешті до галереї увійшли Річард із Мередіт, і ми з Джеймсом квапливо кинули речі на стіл. Я знову чхнув, витер носа чайною серветкою і глянув у