М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Ми мовчки витріщалися на неї, аж тоді вона здійняла руки й наказала:

— Лну підвелися! Почали!

Наступні пів години були присвячені вервечці складних асан. Як для жінки за шістдесят, Ґвендолін була якоюсь аж лячно гнучкою. Коли хвилинна стрілка наблизилася до дев’ятої, вона випросталася з пози короля-голуба з таким ущасливленим зітханням, що, мабуть, зніяковів не лише я.

— Ну що, краще? — спитала вона.

Александр знову щось пробурчав.

— От закладаюся, що ви влітку страшенно за мною скучали, — провадила Ґвендолін далі. — Але в нас буде купа часу, щоб обговорити це після зборів. А зараз я б хотіла відразу взятися до справи. Маю повідомити вам, що цього року все в нас відбуватиметься трохи не так, як раніше.

Вперше аудиторія (за винятком Александра) продемонструвала якісь ознаки життя. Ми засовалися, виструнчилися й заходилися слухати.

— Аж дотепер ви були в безпеці, — промовила Ґвендолін. — І мені здається, краще чесно попередити вас, що від-сьогодні ці часи в минулому.

Я скоса глянув на Джеймса, який насупився. Незрозуміло було, чи то Ґвендолін, як зазвичай, драматизує, чи то вона й справді збирається щось змінити.

— Ви вже мене непогано знаєте, — сказала вона. — Ви в курсі, як я працюю. Це Фредерік вас умовлятиме й припрошуватиме, а я вас штовхатиму. Я й до того повсякчас вас штовхала, але... — вона здійняла вказівний палець, — не надміру.

От із цим погодитися було важкувато. Методи викладання у Ґвендолін були жорстокі, студенти часто-густо йшли з її занять заплаканими. (Актори — наче устриці, заявила вона, коли від неї зажадали пояснень щодо шаленого емоційного тиску. Треба розколоти мушлю й відкрити її, щоб видобути з неї дорогоцінну перлину.)

Ґвендолін тим часом вела далі:

— Це ваш останній рік, і я збираюся штовхати вас якнайдужче. Я знаю, на що ви здатні, і хай мені грець, якщо я не витягну це з вас до того, як ви звідси підете.

Я знову кинув стривожений погляд — цього разу вже на Філіппу.

Ґвендолін поправила шалик, пригладила волосся й поцікавилася:

— А тепер хто мені скаже: що є найдужчою завадою хорошій грі?

— Страх, — промовила Рен.

Це була одна з багатьох мантр самої Ґвендолін: на сцені треба бути відчайдушним.

— Так. Страх. Страх чого саме?

— Вразливості, — відповів Річард.

— Саме так, — кивнула Ґвендолін. — Ми завжди лише на п’ятдесят відсотків наш персонаж. Усе решта — ми самі, і ми боїмося продемонструвати, якими є насправді. Боїмося виглядати по-дурному, якщо оприявнимо власні почуття на повну силу. Але у світі Шекспіра перед пристрастю не встояти, її не соромляться. Отже! — вона плеснула в долоні, і ми аж підстрибнули від цього звуку. — Відсьогодні ми женемо страх геть. Якщо ви ховаєтеся, гарної роботи годі й чекати, тому витягнемо назовні всю цю бридоту. Хто перший?

Декілька секунд ми приголомшено сиділи в тиші, аж тоді Мередіт озвалася:

— Давайте я.

— Чудово, — кивнула Ґвендолін. — Вставайте.

Я з важким серцем дивився, як Мередіт підводиться. Вона стала посеред нашого маленького кола, потупцяла з ноги на ногу, аж поки нарешті не знайшла рівновагу, заправила пасма за вуха — так вона зазвичай робила, коли треба було зосередитися. У кожного з нас буди свої методи зосередження, але далеко не всім це вдавалося так природно.

— Мередіт... — промовила Ґвендолін, усміхаючись. — Наша морська свинка. Дихайте.

Мередіт стояла, заточуючись, наче під вітром, із заплющеними очима й ледь розтуленими губами. Видовище химерним чином заспокоювало, але водночас було якимось моторошно чуттєвим.

— Отже, — звернулася до неї Ґвендолін. — Ви готові?

Мередіт кивнула й розплющила очі.

— Чудово. Почнемо з чогось легенького. У чому саме ви як акторка найсильніші?

Мередіт, завжди така впевнена, вагалася.

ҐВЕНДОЛІН: У чому ви найсильніші?

Мередіт: Мені здається...

ҐВЕНДОЛІН: Ніяких «мені здається». У чому ви найсильніші?

МЕРЕДІТ: Гадаю...

ҐВЕНДОЛІН: Мені однаково, що ви там собі гадаєте, я хочу почути, що ви знаєте. Мені начхати, якщо ваша відповідь прозвучить зарозуміло, мене цікавить виключно те, у чому ви найсильніші, і ви як акторка маєте вміти про це розповідати. Отже, у чому ви найсильніші?

— Я тілесна! — виголосила Мередіт. — Я відчуваю всім тілом і не боюся це використовувати.

— Не боїтеся використовувати, але боїтеся пояснити, що ви насправді маєте на увазі!

Ґвендолін уже майже горлала. Я дивився то на неї, то на Мередіт, стривожений тим, як швидко розгортаються події.

— Ви ходите околяса, тому що ми всі сидимо тут і витріщаємося на вас! — вигукнула Ґвендолін. — Давайте, кажіть! Просто зараз!

Недбала вишуканість Мередіт де й поділася, тепер вона стояла, виструнчившись, зсунувши ступні.

— У мене чудове тіло, — промовила вона нарешті. — Бо я гарую над ним як проклята. Мені подобається мати такий вигляд, мені подобається, коли люди на мене задивляються. І це робить мене привабливою.

— Оце точно, що привабливою... — Ґвендолін шкірилася, що той Чеширський кіт. — Ви дуже вродлива дівчина. Хай навіть ваша відповідь прозвучала збіса стервозно, але знаєте що? Це правда. Ба більше, це щира відповідь! — Ґвендолін тицьнула в Мередіт пальцем. — Оце було щиро. Розумничка.

Філіппа й Александр вовтузилися, намагаючись не зустрічатися з Мередіт поглядами. Річард дивився на неї так, наче хотів просто зараз зірвати з неї одяг, а я гадки не мав, куди подіти очі. Мередіт кивнула і вже рушила сідати, але Ґвендолін вигукнула:

— Ми ще не завершили!

Мередіт завмерла.

— Ми визначили, у