Роберт Лоуренс Стайн - Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри, Роберт Лоуренс Стайн

Але він був зовсім один. Ніхто його не почує. Ніхто не може йому допомогти.

«Що ж тепер? Що ж тепер робити?»

Раптом, притулившись до дверної рами, дивлячись на свою розгромлену кімнату, він зрозумів що повинен зробити.

Двадцять перша глава

- Привіт, Пташко, це я.

Грег тримав слухавку в одній руці, а іншою витирав піт з чола. Він ніколи в житті не прибирав так ретельно - і так швидко - за все своє життя.

- Вони знайшли Шері? - нетерпляче запитав Пташка.

- Я нічого не чув про це. Не думаю, - відповів Грег, обводячи очима кімнату. Майже все повернулося на круги своя. Він все поклав на місце, прибрав і вирівняв. Його батьки ніколи б не здогадалися б що тут сталося.

- Слухай, я дзвоню не через це, - сказав Грег, швидко говорячи в трубку. – Подзвони Майклу замість мене, добре? Зустрінемося на дитячому майданчику. Біля бейсбольного поля.

- Коли? Зараз? - запитав Пташка, прозвучавши розгублено.

- Так, - сказав йому Грег. - Ми повинні зустрітися. Це важливо.

- Вже майже час вечері, - запротестував хлопець. - Я не знаю, чи мої батьки...

- Це важливо, - нетерпляче повторив Грег. - Я повинен побачити вас, хлопці. Гаразд?

- Ну... можливо, я зможу вислизнути на кілька хвилин, - сказав Пташка, знизивши голос.

А потім Грег почув, як він крикнув матері: «Це ніхто, мамо! Я ні з ким не розмовляю! Ні з ким!»

«Боже, він просто геній відмазок!» саркастично подумав Грег. «Він ще гірший брехун, ніж я.»

А тоді він почув, як Птах знов відповідає мамі: «Я знаю, що розмовляю телефоном. Але я ні з ким таким не розмовляю. Тільки з Грегом»

- Мені треба йти, - сказав Птах.

- Подзвони Майклу, добре? - нагадав Грег.

- Так. Гаразд. Побачимося.

Грег поклав слухавку на місце, а потім прислухався, чи немає матері. Внизу тиша. Її все ще не було вдома. Вона напевно ще не знала про Шері. Він знав, що вона і його батько будуть дуже засмучені.

Майже так само, як і він сам.

Думаючи про свою зниклу подругу, він підійшов до вікна своєї спальні й подивився на сусіднє подвір'я. Воно вже було безлюдним.

Поліцейські роз'їхалися. Приголомшені батьки Шері, мабуть, зайшли до будинку.

Під широкою тінню великого дерева сиділа білка і люто гризла жолудь. Ще один жолудь лежав біля її ніг.

У кутку двора Грег побачив святковий торт, який все ще стояв на покинутому столі, всі місця були накриті, прикраси все ще стояли.

День народження для привидів.

Грег здригнувся.

- Шері жива, - сказав він вголос. - Вони знайдуть її. Вона жива.

Він знав, що йому тепер робити.

Змусивши себе відійти від вікна, він поспішив назустріч двом своїм друзям.

Двадцять друга глава

- Та ні за що, - гаряче сказав Пташка, притулившись до лавки на трибуні. - Ти що, з глузду з'їхав?

Розгойдуючи камеру за шнур, Грег з надією повернувся до Майкла. Але Майкл уникав погляду Грега.

- Я з Пташкою, - сказав він, не зводячи очей з камери.

Оскільки час був близький до обіду, майданчик був майже безлюдний. Кілька маленьких дітей гойдалися на гойдалках в іншому кінці майданчика. Двоє дітей каталися на велосипедах навколо футбольного поля.

- Я думав, що ви, хлопці, підете зі мною, - розчаровано сказав Грег. Він підняв кросівком грудку трави. - Я маю повернути цю штуку, - продовжив він. - Я знаю, що повинен це зробити. Я маю покласти її туди звідки її взяв.

- Нізащо, - повторив Пташка, хитаючи головою. - Я не повернуся до будинку Коффманів. Одного разу було достатньо.

- Боягузливе курча? - запитав Грег.

- Так, - швидко зізнався Птах.

- Ти не мусиш відносити її назад, - заперечив Майкл. Він підтягнувся збоку трибун, заліз на третій ярус сидінь, а потім опустився на землю.

- Що ти маєш на увазі? - нетерпляче запитав Ґреґ, б'ючи ногою по траві.

- Просто викинь її, Грегу, - закликав Майкл, роблячи кидковий