Алекс Фінлі - Останній страх, Алекс Фінлі

— Дозволь мені про все подбати.

— Але мама ще у…

— Вони повернуться з Небраски у неділю. А ми можемо вирушити наступного дня.

— Не думаю, що мамі це сподобається…

— Із мамою я все владнаю.

Він діяв інстинктивно. Ні, ним керувала манія, безумство. Можливо, у нього стався струс мозку. Але в Меґі не вистачило рішучості йому протистояти того вечора. Все одно завтра вранці він передумає.

— Ходімо спати, — сказав він, — завтра у нас буде купа клопотів із плануванням та збиранням багажу.

Вона поривалася розповісти йому про те, що трапилося. Про те, що вона йому збрехала і тепер їй дуже шкода. Що вона дуже перелякалася. Про те, що вона зробила так, як він її навчав, і що завдяки цьому врятувалася. Але замість цього вона його поцілувала у щоку і сказала:

— На добраніч, татку!

***

Меґі сиділа на ліжку в нічній сорочці, обхопивши коліна руками, і прокручувала подумки події вечірки. Від вигляду синців на зап’ястях серце билося як шалене. Вона почувалася такою дурепою! Через те що повірила, буцім Ерік справді цікавиться нею. Через те що повірила, ніби він добропорядний хлопець, як її брати. Намагалася стримати сльози, але вони все одно котилися градом. Якби їй не вдалося приспати його увагу, він би… Вона навіть думати про це не хотіла. Хотіла стерти з пам’яті події минулого вечора. Нехай би цей божевільний рік якомога швидше скінчився і вона пішла б навчатися до коледжу, де почалося б нове життя. Там, де її б цінували за розум та здібності, а не за чепурне личко чи вміння кидати м’яч. Там, де у ній не вбачали б тільки сестру Дені Пайна.

Їй захотілося, щоб поруч була мама. Звичайно, Меґі могла їй зателефонувати. Але не хотіла її турбувати і лякати серед ночі, коли вона зараз в іншому місці. У мами й так там купа клопотів із дідусем. І нічого її виривати звідти, аби терміново поверталася до цього місця, де її усі ненавидять.

Їй знову згадався Ерік, хоча вона й намагалася зосере­дитися на справі Дені. Вдавала, що її цікавить відео. Вона взяла ноутбук, що лежав у ногах ліжка. Хотіла перевірити, чи є нові коментарі про відео. От що Пайнам вдавалося добре, так це завдяки справі Дені не зважати на власні проблеми сьогодення. Її серце стріпнулося від хвилювання. На сторінці вона побачила кілька десятків коментарів та потенційних підказок. І тут вона прочитала:

Хвойда!

Щоб ти здохла!

Ніхто не запрошує слабаків на вечірку.

Твій брат — убивця, а ти — сука.

Лахудра!!!

Вона схлипнула. Це, мабуть, Ерік або хтось із його друзів. Але до чого тут «щоб ти здохла»? Тому що вона його відштовх­нула? Чи це просто спроба заткнути їй рота, щоб вона нікому не розповідала про те, що сталося у пральні? Меґі відклала убік ноутбук. Закрила обличчя руками і заридала; плакала, аж поки не заснула.

Розділ 15. Мет Пайн

Службовець із консульства, який повинен був зустріти Мета в аеропорту, так і не з’явився. Мет скинув агентці Келлер повідомлення і рушив до залу для отримання багажу, де вже товклося чимало людей, що нетерпляче очікували на свої валізи. Потім підійшов до віконця оренди автомобілів, але виявилося, що вільних машин немає. Службовець агенції з оренди повідомив йому, що до Тулума їхати кілька годин, а таксі та автобуси — прямо біля центрального виходу з аеропорту.

Мет, обходячи гамірливі групи мандрівників, поплівся до несподівано невеликих дверей, що вели надвір. Як тільки він вийшов, мимоволі заплющив очі від яскраво-сліпучого сонця.

Від автобусної стоянки назустріч йому рушив чоловік із папкою в руках.

— Ласкаво просимо до Мексики, — звернувся він до Мета англійською з помітним акцентом. — Ви замовляли?

— Ні. Мені треба до Тулума, — відповів Мет.

Чоловік хмикнув:

— Увесь транспорт замовлено, друже. Зараз у нас дуже багато туристів.

Мет розчаровано зітхнув:

— Справді нічого? Мені підійде будь-що. Я не вибагливий.

Чоловік помовчав, ніби обдумував щось. Нарешті зняв із пояса рацію і щось сказав іспанською. Йому відповіли нерозбірливо.

— Транспорт не дуже зручний, — заявив чоловік, — але кращого немає. Три тисячі песо.

— Доларами візьмете? — запитав Мет, показуючи двадцятидоларову купюру.

— Так, сто шістдесят доларів.

У Мета в кишені було п’ятсот доларів — максимум, що видавав банкомат на добу.

— Згода.

— Автобус cinco, — сказав чоловік, вказуючи на ряд машин. Вони були більші за звичайні мікроавтобуси, але менші за стандартні автобуси.

Мет не говорив іспанською, але згадав зі шкільних років, що «cinco» — це «п’ять». Заплатив чоловікові за проїзд, після довгих вагань дав тому двадцять доларів чайових (банкноти меншої вартості в нього не було). Таким чином, у Мета залишалося достатньо грошей на те, щоб повернутися до аеропорту і повечеряти. Він відшукав автобус із номером п’ять.

Водій стояв, обіпершись об автобус спиною, і курив.

— Мені сказали, що у вас знайдеться іще одне місце до Тулума, — звернувся до нього Мет, махнувши рукою у бік чоловіка з папкою.

Водій кинув цигарку на землю і затушив ногою. Не промовивши ані слова, він повів Мета до задньої частини автобуса. Мет помітив краєм ока численних пасажирів, які спостерігали за ними через тоновані вікна. Схоже, автобус був напхом напханий. Водій відчинив багажний відсік і вказав на Метову сумку.

Мет закинув її всередину, а водій тим часом став переставляти валізи. Він якось химерно розкладав їх по боках.

— Он як! — пробурмотів Мет, коли збагнув нарешті, що той звільняє місце для нього. Він заліз усередину і вмостився зручніше поміж купами валіз та сумок. Краще, аніж він собі уявляв. Нарешті можна простягнути затерплі ноги. У літаку «Spirit Airlines» він не знав, куди їх подіти.

— Вам там зручно? — запитала одна з пасажирок із салону. У неї був приємний південний акцент.

Мет трохи піднявся, щоб заглянути у заповнений людьми салон:

— Дуже зручно. Дякую, що взяли мене.

— Кажіть, якщо вам щось знадобиться, дорогенький. — У її голосі вчувалося майже материнське піклування.

Протягом наступних двох годин Мета підкидувало у багажному відсіку, де він