Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

вважаю, що ти Син Божий, якщо ти про це. Це ж лише образ — щось, що народжується органічно, коли я пишу картину. Я не свідомо думаю про це.

— Що ж, можливо, тобі варто про це подумати.

— Чому? Це не висловлювання з приводу тебе чи нашого шлюбу.

— Тоді що це?

— Звідки я знаю?

Ґебріел засміявся і підвів очі.

— Гаразд, — сказав він. — Біс із ним. Якщо ти хочеш, ми можемо спробувати. Гадаю, ти знаєш, що робиш.

Це не схоже на особливе схвалення. Але я знаю, що Ґебріел вірить у мене і мій талант — я ніколи не стала б художницею, якби не робила це для нього. Якби він не підбурював, не заохочував і не дражнив мене, я б ніколи не просунулася далі в ті перші глухі роки після коледжу, коли ми з Жаном-Феліксом фарбували стіни. До зустрічі з Ґебріелом я якось втратила свій шлях — втратила себе. Я не сумую за тим збіговиськом наркоманів, яких вважала своїми друзями, коли мені було за двадцять. Я ледве бачила їх ввечері, а на світанку вони зникали, наче вампіри, що втікають від сонця. Коли я зустріла Ґебріела, вони зникли назавжди, а я і не помітила. Вони не були мені більше потрібні, ніхто не був потрібен, адже я мала його. Він урятував мене — як Ісус. Можливо, саме про це моя картина. Ґебріел — усе моє життя і є ним з того дня, коли ми зустрілися. Я кохатиму його незалежно від того, що він робить або що відбувається, незалежно від того, як часто він засмучує мене, яким неакуратним і неохайним він є, яким легковажним і егоїстичним. Я прийму його таким, яким він є.

Доки смерть не розлучить нас.

21 липня

Сьогодні Ґебріел прийшов до мене в студію і позував мені.

— Я не робитиму це цілими днями, — сказав він. — Скільки часу потрібно?

— Щоб усе вдалося, потрібно більше ніж один сеанс.

— Це така хитрість, щоб більше часу проводити разом? Якщо так, то, може, пропустимо преамбулу і одразу підемо в ліжко?

Я засміялася.

— Можливо, пізніше. Якщо будеш чемним і не забагато соватимешся.

Я поставила його навпроти вентилятора. Його волосся розвівалося.

— Який вигляд я повинен мати? — запитав він, стаючи в позу.

— Не так. Просто будь собою.

— Хіба ти не хочеш, щоб я мав страдницький вигляд?

— Не впевнена, що в Ісуса був такий. Я не бачу його в стражданнях. Не кривися — просто стій. І не рухайся.

— Ти тут бос.

Він простояв близько двадцяти хвилин. А потім сказав, що втомився, і вийшов з пози.

— Тоді сідай, — сказала я. — Але не говори. Я працюватиму над обличчям.

Ґебріел мовчки сидів на стільці, поки я працювала. Мені подобалося малювати його обличчя. Воно було гарне. Міцна щелепа, високі вилиці, витончений ніс. У світлі прожектора, спрямованого на нього, Ґебріел скидався на грецьку статую якогось героя.

Проте щось пішло не так. Не знаю, що саме — може, я запрацювалася. Я не могла правильно передати ні форми його очей, ні їхнього кольору. Перше, що я помітила в очах Ґебріела, — це блиск, наче крихітний діамант у райдужці обох очей. Але тепер чомусь мені не вдавалося піймати його. Може, я недостатньо майстерна або Ґебріел мав щось таке особливе, що неможливо відобразити у картині. Його очі лишалися мертвими, бездушними. Я відчувала, як починаю дратуватися.

— Дідько, — сказала я. — Виходить не дуже добре.

— Час зробити перерву?

— Так. Зробимо перерву.

— Займемося сексом?

Я засміялася.

— Гаразд.

Ґебріел підскочив, обійняв мене і поцілував. Ми кохалися в студії на підлозі.

Увесь час я поглядала на неживі очі на портреті Ґебріела. Вони дивилися на мене, спалювали мене зсередини. Мені довелося відвернутись.

Однак я досі відчуваю цей погляд.

 

2

 

Я вирішив знайти Діомеда, щоб відзвітувати про зустріч з Алісією. Він був у своєму кабінеті, перебирав ноти.

— Отже, — сказав він, — як усе пройшло?