Тома Глубокова - Одруження наосліп, Тома Глубокова

Вранці я прокинулася бадьорою, не зважаючи на те, що ніч була безсонною. А ось тепер час червоніти та бентежитися, адже варто тільки згадати, що я робила і що робив він, я одразу стаю червоною. Хоч температура і минула, нарешті. Ліки дивні, але дієві. Добре, що Віта немає... До речі, чому?

І це була найкраща ніч у моєму житті.

Дзвінок телефону трохи протверезив мій розум. Ледве глянувши на дисплей, я посміхнулася: Янка дзвонить, значить, щось важливе трапилося.

- Так? - відповідаю, минаючи коридор і швидко підходячи до столу. Таблетки й записка:

"Вибач, що пішов не розбудивши, але я не зміг потурбувати тебе. Таблетки пити обов'язково, інакше покараю. Буду до обіду або трохи пізніше. Відпочивай і ні в чому собі не відмовляй. Кохаю".

- Ти ще не прокинулася?! - закричала Яна в телефон, від чого я підскочила. - Ти де, блудна донька? Що мені твоїй мамі сказати?!

- А навіщо їй щось говорити? - я все ще сонна і вся в мареннях.

- Вона дзвонила, просила тебе приїхати додому. Сьогодні ж твій день народження... - сповістила мене Яна.

- Блін... - перебила я подругу. - Я у Віталіка тепер живу... Але завтра ми святкуємо, точно. Обіцяю.

- Тепер усе ясно. У будь-якому разі, батьки на тебе чекають. Бувай.

З усіма цими застудами та Вітом я забула про власний день народження. Ніколи не забувала, а тут... Але з іншого боку, Віт уже привітав мене, не підозрюючи про це. Добре ж.

Збори відбувалися надто швидко. Одягнувши чорні джинси й синю сорочку, я взулася і з пальто в руках вибігла до під'їзду, зачиняючи залізні двері на замок. Ключі знайшлися в передпокої.

Добиралася я до рідних довго, плюс забігла в кондитерський магазин за тортиком і вся така гарна постала перед батьками. Відразу вручивши мені подарунок, вони провели мене на кухню, де години чотири ми пили чай із тортом і розмовляли. Я розповіла про нову роботу, про новини подруг і про нового хлопця. Мама з татом зраділи, адже останнім часом я була одна. Вони особливо не лізли в моє життя і, можливо, це через договір.

Коли почало темніти, батьки викликали мені таксі, спакувавши мене з подарунком і заплативши за нього. Тато наостанок нагадав, що я можу поскаржитися на Віта йому. Сподіваюся, мені це не знадобиться.

Уже під'їжджаючи до будинку Віта, я ввімкнула телефон, де одразу прийшла смс-ка про десять пропущених від Віталіка. Здається, я зараз отримаю прочухана...

Піднявшись на четвертий поверх і тихенько зайшовши у квартиру, я безшумно зняла чоботи, пальто і знайшла Віта у вітальні. На журнальному столику стояла пляшечка коньяку і келих із налитою рідиною. Його наче й не чіпали, але Віт якось дивно дивився на келих. Навіть не знаю як назвати цей погляд. Розгублений... Пониклий...

Чоловік повільно перевів на мене погляд, від якого в мене ноги підкосилися, і я почала задихатися. Ні злоби, ні ненависті. Суцільні біль і страх. Уперше бачила його таким. Щось точно не так.

- Що сталося? - подарунок випав із рук, ноги не слухалися, але я шалено хотіла підійти до нього.

- Я не думав, що ти можеш бути такою. Ти ж уночі мені говорила... Ти клялася, Олено, - він підвівся і трохи підійшов до мене.

- Поясни, що трапилося? - спробувала я ще раз.

- Навіщо ти поїхала? Усе було добре, - крок. - Я ж кохаю тебе, - два кроки. - Я ж вірю тобі.

Він опинився зовсім близько, впритул до мене, притиснувши мене до стіни.

- Я теж кохаю тебе і вірю тобі, - обережно підняла голову і побачила чоловічу сльозу. Вона скотилася по щоці мені на шию. Чиста, скупа, чоловіча сльоза. Десь чула, що якщо чоловік плаче, значить у нього є душа. Але ще здається, що в такому разі чоловік просто живий і може відчувати. Можливо, це тільки припущення, але...

- Тоді навіщо ти їздила до нього? Навіщо тобі він? - тим часом запитав чоловік, вдаривши в стіну кулаком праворуч від моєї голови, змусивши мене здригнутися.

- Хто? - здається, мене обмовили. Точно.

- Ти не брала телефон, Яна сказала, що ти поїхала до батьків, а потім... Мишко. Я подзвонив йому, він був п'яний і сказав, що Ви їдете до нього... Чому?! - як у маренні говорив хлопець, очі дивилися на мене. Такі чисті, світлі, які шукали щось у мені.

- Стій. Яна не збрехала, - від образи на Михайла знову плачу. Навіщо він так? - Я була в батьків, бо свій день народження я відзначаю завжди з ними. Це наша традиція. Мені не потрібен Мишко. Шкода, що ти цього не зрозумів.

Спробувала вирватися, але Віт не відпустив мене, чому я щиро зраділа. Обмірковував він болісно довго, а потім я отримала поцілунок, як вибачення. Ніжний, майже не відчутний, але дуже солодкий. Вчепилася в його шию, відповідаючи палкіше, майже не чуючи, як хтось дзвонить у двері. Нам було все одно. Чоловік навіть не сіпнувся, продовжуючи свій поцілунок, який мені безумовно подобався. Мої нігті легенько провели по його спині зверху вниз, а його широкі долоні досліджували моє тіло.

Не дочекавшись, непроханий відвідувач пішов, а ми зробили паузу, важко дихаючи.

- Я винен, пробач. Дурень, - прошепотів Віт, обпалюючи мої губи гарячим диханням.

- Ще і який, - усміхнулася я, дотягнулася до його шиї й знову поцілувала, нахиливши до себе. Віту це не сподобалося, він випростався і підняв мене, тримаючи за талію і знову притискаючи мене до стіни...

Весь вечір і половину ночі ми провели без сну, самозабутньо цілуючись і ніжачись у ліжку. Заспокоїлися лише ближче до світанку, але точно я й не скажу... На годинник не дивилася, та й не хотіла. Сенсу не було. Віт щось пошепки мені розповідав, поки я повільно засинала, майже не розуміючи слів, лиш слухаючи його голос. Шепіт огортав і був таким рідним, я просто була на межі щастя. Те почуття, коли тобі ні плакати, ні радіти не хочеться, тільки слухати його голос і відчувати його поруч.

- З днем народження, - прошепотіли мені замість звичного "на добраніч", прибираючи пасмо волосся з обличчя і дбайливо накриваючи ковдрою, притискаючи до оголеного коханого тіла.