Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Як стриматись, відразу ж виходжу і завмираю, ошелешена виглядом, що відкривається переді мною. Темно-синє безкрає море розстилається аж до самого горизонту. Його води б'ються хвилями об скелю на якій стоїть замок й розсипаються тисячею бризок, збиваються в білу, наче шерсть ягняти, піну і тікають назад, забираючи з собою крапельку тепла від нагрітих сонцем кам'яних уступів скелі.

В цей момент я відчуваю небувале умиротворення, яке розливається в моїй душі. Все це: і солоне повітря з присмаком моря, і галасливі хвилі та захід сонця — для мене. Вони частина мене, а я частина їх, частина цього світу. Ця думка, що так раптово виникла в голові, лякає мене не на жарт. Вона чужа, так не має бути. Цей світ не мій, чужий та не зрозумілий. А я хочу назад до свого звичного життя, де я — безтурботна студентка, у якої ще все попереду, а не вдова із невдалим шлюбом за плечима.

Зажмурюсь до оранжевих кіл перед очима, міцно стискаю кулаки, наче це може допомогти, й щосили намагаюсь викинути з голови цю думку. Я повинна опиратись, повинна не забувати хто я і звідки! Моє місце на Землі!