Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

— Привіт, — тихий шепіт змушує мене здригнутися від несподіванки. Уважно оглядаюся і помічаю лукаву хлопчачу моську, що виглядає з-за великого гобелена. Певно під ним повно пилюки, але хлоп’я це ніскілечки не бентежить.

— Привіт, — усміхаюся у відповідь. У хлопця бракує парочки зубів, а на кінчику носа блищить велика чорнильна пляма.

— А ти хто? — так само пошепки запитує, висуваючись трохи більше, але ще не наважуючись повністю покинути сховку.

— Ева? — губи тремтять. — А ти?

Хлопчик морщить носа, зосереджено чухає його, наче вирішує, чи достойна я знати. Але зрештою промовляє:

— Сет... А ти з татом приїхала?

Киваю. Симпатичне дитя. Волосся таке ж хвилясте, як у Емерея, і теж каштанове. В очах та ж гостра підозрілість і недовіра. Але й дитяча безпосередня допитливість.

— Ти Гленна лікуватимеш?

Серце знову болісно сіпається.

— Ні, твого братика лікуватиме доктор Ешлі. А ти чому не на уроці? — згадую слова жінки.

— Там нудно, — знову морщить носа. — До того ж майстер Дугі заснув.

— Може його варто розбудити? — схиляю голову набік.

— О, ні! Він сам прокинеться, — гаряче запевняє. — А я на той час встигну вже повернуться. Він завжди загадує читати історію Вініконії, а сам дає хропака. — не стримує хихотіння. — А я йду гуляти. Потім приходжу перед тим, як він прокинеться і сідаю наче нікуди не йшов. Майстер Дугі ставить мені кілька запитань, щоб знати чи читав я, і відпускає.

— А як же ти на них відповідаєш, якщо гуляєш?

— Та що там відповідати! Я вже давно прочитав усю книгу. Але мовчу, бо Дугі-Бугі тоді іншу змусить читати.

— Ти напевно дуже розумний, — намагаюсь похвалити хлопчика.

Але обличчя дитини раптом похмурніє. В очах з’являється якась приреченість і злість.

— Ні, я дурний! — відповідає з несподіваною люттю. — Якби був розумним, вигадав би як вилікувати Гленна.

У мене стискається серце від болю та співчуття до цієї милої дитини, з величезними по дорослому мудрими очима. Я хочу сказати щось, щоб його втішити, але, як на зло, нічого не можу придумати. І в цей самий момент звідкись здалеку чується бій курантів.

Хлопчик, різко підійнявши голову, мить прислухається, далі квапливо кидає мені «па-па». Я навіть оком не встигаю змигнути, як зникає за гобеленом. Зацікавлено підходжу до нього й обережно підіймаю краєчок. Так і є, килимом вміло замаскований невеликий таємний хід.

Лізти туди звичайно ж не збираюся, тому акуратно опускаю драпірування на місце і вирішую спуститися вниз. Там уже, напевно, когось зустріну. Але перед очима досі стоять два невинних дитячих обличчя. Подумати тільки, граф — батько, люблячий батько, який залишився з двома дітьми на руках, одне з яких важко хворе. Я не хочу відчувати до нього ні співчуття, ні теплоти, він зі мною поводився не надто добре. А проте відчуваю. Й не можу не співчувати. Принаймні хоч трохи розуміти.

Прямо на сходах натикаюся на ту саму жінку, з якою спілкувався Емерей.

— Леді Еванжеліна? — робить вона легкий кніксен. — Мене звуть Зої, я тутешня економка.

— Дуже приємно, Зої, — намагаюсь усміхнутись у відповідь. Виходить трохи нервово й невпевнено. Але жінка мені подобається з першого погляду. Вона така тепла та затишна, що її хочеться обійняти. І пахне смачно, ванільною випічкою.

— Я вас проводжу до ваших кімнат. Гадаю, ви втомилися з дороги, — співчутливо похитує головою, і починає підніматися сходами. Я розвертаюсь і йду за нею. — Туди вже віднесли весь багаж, і ваша камеристка теж там. Мод напоїла її відваром від нудоти. Має допомогти, — докладно розповідає, не забуваючи вказувати дорогу.

Ми повертаємо в інший бік і потрапляємо в ще один коридор.

— Це західне крило, — розповідає Зої.

Вона взагалі складає враження дуже балакучої особи. Усю дорогу, що ми йдемо до виділених мені апартаментів, економка мовить і про предків Емерея, які побудували Айвернес, і про самого Теодора (чи не вперше чую, як про графа говорять вживаючи ім’я). Й несподівано посвячує мене в секрети пригод Ведмедика-Тео, коли він ще голодупим малюком лазив під стіл, і Рігана — цього, за її словами, нестерпного хлопчиська, який назавжди підкорив куховарку своїм завидним апетитом.

Тільки про маму хлопчаків Зої не говорить жодного слова. А я не вважаю себе в праві розпитувати про таку, очевидно, делікатну тему.

***

Покої, які виділив для мене опікун, складаються з двох кімнат. Одна величезна, обставлена ​​в біло-коричневих тонах, трохи чоловіча, як на мою думку, але цілком затишна. і поклавши руку на серце, можу сказати, що вона мені подобається набагато більше зефірні апартаменти Еванжеліни. Друга ж кімната значно меншого розміру, з простими і зручними меблями, очевидно призначена для Ліни, яка виявляється моя особиста камеристка. Я не знаю, що це означає, але підозрюю, що це особиста служниця. Ех, даремно я історією не цікавилася, думала мені в житті воно ніяк не стане в пригоді, а виявиться ще і як.

— Леді, — хрипить служниця, пориваючись підвестися з ліжка. Зелений колір обличчя в неї вже змінився білим, але до звичайної рум'яності ще як до неба пішки. — Я зараз вам допоможу переодягтися.

— Лежи, — махаю рукою. — Сама якось впораюся.

— Ні, так не можна! — упирається Ліна і сідає на ліжку. Її обличчя звісно ж відразу набуває кольору молодого листя.

— Ліно! Швидко ляж! — трохи грубувато наказую. — Я сказала, що сама впораюся. Значить сама. На мені корсета немає, а сукня спереду розшнуровується.

Камеристка з тихим стогоном валиться назад на подушки, а я виходжу до своєї кімнати. Скриня із речами стоїть біля стіни, недалеко від ліжка. Вже розглядаю детальніше обстановку в кімнаті.

Територія поділена на дві зони. Одна спальна, де стоїть величезне ліжко під важким балдахіном кремового кольору, моя скриня, туалетний столик із дзеркалом, тумбочка. А ось на іншому боці є невеликий стіл з кількома стільцями, софа під вікном, а найголовніше і найприємніше, це балкон.