Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Він був тут.

Той рослявий азіш із білою плямою на щоці, схожою на півмісяць. У чорному форменому сюртуку з двома рядами срібних ґудзиків на грудях, з-під якого прозирав тугий сріблястий комірець сорочки, та в цупких рукавицях із розтрубами, які сягали до середини передпліч.

З мертвими очима. Втілення самого Морока.

«О, ні».

— Що це означає?!

Голос належав візирці в модному тепер просторому мундирі з широченними рукавами. Візерунок її головного убору ефектно контрастував із сюртучним.

— Я тут, щоб затримати злодійку, — відповів Морок.

— Ви усвідомлюєте, де перебуваєте? Та як ви смієте переривати…

— Я маю всі потрібні документи, — мовив Морок.

Він говорив цілком беземоційно — жодного роздратування через грубий окрик, жодної пихи або зверхності. Анічогісінько. За ним увійшов один із поплічників у чорному зі сріблятим, але скромнішому однострої і простягнув своєму начальникові акуратний стосик паперів.

— Констеблю, документи — це добре, — відказала візирка. — Але тепер не час для…

Цуп кинулася тікати.

Інстинкти зрештою притлумили подив, і крадійка помчала, перестрибуючи кушетку, до задніх дверей. А поруч неї смужкою спішив В’юнок.

Вона зубами відірвала шматок булки — без їжі їй було не обійтися. За тими дверима мала бути спальня, а в спальні — вікно. Дівчинка розчахнула двері й кинулася в пройму.

З темряви по той бік дверей на неї хтось замахнувся.

Дубець зацідив їй у груди. Хруснули ребра. Цуп охнула й повалилася долілиць на підлогу.

А з темряви опочивальні виступив іще один поплічник Морока.

— Cпрогнозувати можна навіть хаотичне, якщо до пуття його вивчити, — сказав Морок, і його кроки загупали долом позаду крадійки.

Дівчинка зціпила зуби й згорнулася в клубок на підлозі. «Я не встигла підкріпитися…» Яка ж вона голодна!

Але кілька з’їдених-таки шматків робили свою справу. Всередині з’явилося знайоме відчуття — неначе буря в жилах. Диво-здібності розтікалися тілом. Груди зцілювалися, і біль відступав.

В’юнок закружляв довкола неї, низаючи петлі ліан, які випускали на підлогу листки, — знов і знов. Морок підступив уже близько.

«Тікай!» Вона зірвалася накарачки. Той ухопив її за плече, але дівчинка змогла вирватися й прикликала свої диво-здібності.

Аж тут Морок чимось у неї метнув.

Як виявилося, маленькою твариною, котра скидалася на крєм’ячка, але з крилами — щоправда, зв’язаними, як і лапки. Вона мала дивну мордочку: не крабоподібну, як у крєм’ячка, а радше як у крихітного сокирогончака — зі щелепами, пащею та очима.

Тваринка здавалася хворою, а її мерехтливі очиці були повні болю. І звідки дівчинка це знала?

Істота висмоктала з неї всі диво-здібності. Цуп так і бачила, як вони виливаються — від неї до створіння струмувала блискотлива білизна́. А те, роззявивши пащу, впивало її.

Цуп раптом відчула сильну втому та страшенний голод.

Морок передав істоту одному з підручних, який посадив її в чорну торбу, а відтак сховав до кишені. Дівчинка була певна, що візири — які обурено з’юрмилися коло столу — нічого не бачили: Морок стояв до них спиною, а двоє його поплічників застували цю картину з боків.

— Не підпускайте її до сфер, — звелів Морок. — Не можна дозволяти, щоб вона Інвестувала енергію в себе.

Цуп охопила паніка: вона відчула такий жах, якого не знала вже багато років — аж відколи залишила Ралл-Елорім. Дівчинка борсалася, виривалася й кусала Морока за руку, але той навіть звуку не видобув. Він ривком підвів її на ноги й передав помічникові, який заламав їй руки за спину — так сильно, що вона аж охнула від болю.

Ні. Вона звільниться! Її так просто не взяти! Вбитий горем В’юнок і далі снував на підлозі кола. Як на Спустошувача, він був непоганий.

Морок обернувся до візирів:

— Я вас більше не потривожу.

— Господарко! — вигукнув В’юнок. — Погляньте!

На підлозі лежала напівз’їдена булка: коли дубець уперіщив, крадійка її зронила. «Спустошувач» кинувся до знахідки, але тільки й зміг, що трішки поворухнути її. Цуп борсалася, силкуючись вирватися, однак без бурі всередині вона була просто дитина, яку тримає вимуштруваний солдат.

— Констеблю, характер вашого вторгнення викликає в мене сильне занепокоєння, — сказала головна візирка, перебираючи стіс документів, які зронив Морок. — Ваші папери в порядку, і я бачу, що ви навіть додали клопотання — котре вдовольнили арбітри — про обшук палацу з метою виявлення цієї обірванки. Але вона, поза сумнівом, не варта того, щоб турбувати священний конклав. Звичайнісінька злодійка.

— Правосуддя не може чекати, — відказав на це Морок. Абсолютно спокійно. — А ця злодійка — далеко не «звичайнісінька». З вашого дозволу, ми звільнимо вас від своєї присутності.

Хоча Морокові, здавалося, було байдуже, дають йому цей «дозвіл» чи ні. Він рушив до дверей, а його поплічник поволік затриману слідом за ним. Цуп дотяглася до булки ногою, але тільки й змогла, що відшпурнути її ще далі — під довгий стіл біля членів конклаву.

— Це ухвала смертного вироку, — здивовано сказала візирка, підносячи перед очі останній аркуш у стосі. — Ви стратите дитину? За саму лише крадіжку?

Її стратять? «Ні. Ні!»

— Обтяжену проникненням до палацу Верховного та перешкоджанням сесії священного конклаву, — озвався Морок від дверей.

Він зустрівся з жінкою очима. Та спершу витримувала його погляд, але потім знітилася.

— Я… — забелькотіла вона. — А, так… е-е… звісно, констеблю.

Морок, відвернувшись, відчинив двері. Візирка сперлася одною рукою об стіл, а другою взялася за голову.

Посіпака поволік Цуп до пройми.

— Господарко! — вигукнув В’юнок, звиваючись поблизу. — Ой… ой, біда. Із цим чоловіком щось не так! Щось дуже-дуже негаразд. Вам варто залучити свої здібності.

— Я намагаюся, — прохекала крадійка.

— Ви дозволили собі надто охлянути, — промовив «Спустошувач», — і це погано. Бо завжди зуживали весь запас… Замало тілесного жиру… Можливо, річ у цьому. Я не знаю, як це влаштовано!

Затримавшись коло виходу, Морок глянув на люстри з осяйними самоцвітами й дзеркалами, які низько звисали в коридорі за дверима, і, здійнявши руку, зробив наказовий жест. Його поплічник — не той, який утримував Цуп — пройшов у коридор і, розшукавши шнури, за допомогою яких регулювали їхню висоту, підтягнув світильники вище.

Дівчинка силкувалася прикликати свої диво-здібності. Ну ж бо, хоч крапельку — багато їй не треба.

Але в тілі відчувалася знемога. Виснаженість. Вона й справді зловживала диво-здібностями. Її паніка й відчай чимраз наростали, але Цуп не здавалася.

Помічник у коридорі закріпив світильники аж під стелею, а неподалік очільниця візирів перевела погляд із Морока на Цуп.

— Благаю, допоможіть… — беззвучно промовила та.

Візирка буцімто несамохіть штовхнула стіл, який вдарив у лікоть чоловіка, що утримував дівчинку. Той вилаявся, розтискаючи забиту руку.

А крадійка, вириваючись із його хвату, кинулася на підлогу й поповзла вперед, під стіл.

Але конвоїр схопив її за щиколотки.

— Що це було? — запитав Морок холодно-беземоційним тоном.

— Я послизнулася, — відказала візирка.

— Глядіть мені.

— Це що, погроза? Я вам непідвладна, констеблю.

— Мені всі підвладні.

Його тон і досі не виказував жодних емоцій.

Цуп, відбрикуючись, борсалася під столом. Мороків посіпака тихо вилаявся й, виволікши дівчинку за щиколотки, ривком поставив її на ноги. Його ж господар із непроникним