Джордж Мартін - Гра престолів

їх не міг. Якщо до нього підлітала така муха, рука його смикалася блискавично, як змія, й муха опинялася в кулаці. Дані ще не бачила, щоб він промахнувся. Дрого довго тримав муху в кулаці, слухаючи божевільне дзижчання. А тоді пальці стискалися, й коли він знову розтуляв кулак, на долоні лишалася хіба кривава пляма.

А зараз одна така муха повзла крижами його жеребця, і кінь сердито махав хвостом, зганяючи її. Інші, раз у раз наближаючись, мелькали навколо Дрого. Хал не звертав уваги. Очима він утупився в далекі брунатні пагорби, забуваючи натягувати повіддя. Попід фарбованою безрукавкою ховався шар фігового листя й висохлої блакитної глини, який затуляв рану на грудях. Це травниці нанесли його на рану. Від припарки Міррі Маз-Дуур усе свербіло й пекло, тож шість днів тому Дрого здер її, обзиваючи жінку «мейгі». Глиняна замазка діяла заспокійливо, до того ж травниці зробили халові макового вина. Уже три дні він всякчас його пив, а коли не його, то кумис або перцеве пиво.

Однак він майже не торкався їжі, а вночі крутився та стогнав. Дані не могла не звернути уваги, як він змарнів на виду. В її лоні невгамовно вовтузився Рейго, брикався як огир, та навіть це останнім часом не цікавило Дрого. Щоранку, коли Дрого прокидався з неспокійного сну, Дані бачила нові зморшки болю в нього на обличчі. А тепер це мовчання. Воно лякало її. Від самого ранку, коли вони посідали на коней, хал не промовив ані слова. А коли заговорювала вона, у відповідь він тільки стогнав, а по обіді й стогнати перестав.

Кривава муха всілася халові на голу шкіру плеча. Ще одна, покружлявши, приземлилася на шию й поповзла до рота. Хал Дрого розгойдувався в сідлі, брязкаючи дзвіночками, а жеребець під ним мірно ступав уперед.

Стиснувши боки сріблястої п’ятами, Дані під’їхала ближче.

— Мілорде,— стиха покликала вона.— Дрого. Сонце-й-місяцю!

Здавалося, він не чує. Кривава муха заповзла йому під обвислі вуса й обладнувалася на щоці, у зморшці біля носа.

— Дрого! — видихнула Дані. Незграбно потягнувшись, вона торкнулася його руки.

Хал Дрого гойднувся в сідлі, повільно похилився й важко гримнувся з коня. Мухи на мить кинулися врозтіч, але швидко повернулися й, покружлявши, повсідалися на лежачого.

— Ні! — скрикнула Дані, натягуючи повіддя. Вперше забувши про свій живіт, вона стрибнула зі сріблястої й підбігла до хала.

Трава під ним була суха й брунатна. Коли Дані стала біля нього навколішки, Дрого скрикнув од болю. З горла вихоплювалося хрипке дихання, а очі дивилися на Дані, не впізнаючи її.

— Мій кінь,— видихнув хал. Дані змахнула в нього з грудей мух, розчавивши одну, як робив це він сам. Торкнулася пальцями його шкіри — та палала.

Халові кровні вершники їхали неподалік. Учвал вони підлетіли до Дрого, й долинув окрик Гаґо. Коголо скочив з коня.

— Крове од крові моєї,— мовив він, опускаючись навколішки. Двоє інших лишилися сидіти верхи.

— Ні,— застогнав Дрого, б’ючись в обіймах Дані.— Треба їхати, їхати. Ні.

— Він упав з коня,— сказав Гаґо, не піднімаючи очей. Обличчя його було незворушним, а слова важкими, як свинець.

— Не кажи так,— заперечила Дані.— Ми сьогодні багато проїхали. Станемо табором тут.

— Тут? — роззирнувся Гаґо. Земля була коричнева й суха, непривітна.— Тут нема де ставати табором.

— Жінка не командуватиме, де нам зупинятися,— сказав Кото,— навіть халесі.

— Ми отаборимося тут,— повторила Дані.— Гаґо, скажи всім, що хал Дрого велів зупинитися. Якщо хтось питатиме чому, скажи, що мені скоро час і я не можу їхати далі. Коголо, приведи рабів, хай негайно ставлять для хала намет. Кото...

— Не наказуй мені, халесі,— відтяв Кото.

— Знайди Міррі Маз-Дуур,— провадила вона. Богосуджена, мабуть, іде з іншими ягнятами в довгій валці рабів.— І приведи її до мене разом зі скринею.

Кото кинув на неї сердитий і твердий як кремінь погляд.

— Мейгі,— виплюнув він,— я не приводитиму.

— Приведеш,— сказала Дані,— бо в іншому разі, коли Дрого отямиться, я розповім йому, чому ти проігнорував мій наказ.

Розлючений Кото розвернув жеребця й сердито помчав геть... але Дані знала, що він повернеться з Міррі Маз-Дуур, хай і не любить її. Намет для хала Дрого раби поставили попід чорним зазубленим валуном, чия тінь трохи захищала від жару полуденного сонця. Але навіть тут, у шовковому наметі, в який Іррі з Дореєю допомогли Дані завести хала Дрого, не було чим дихати. На землю постелили товсті візерунчасті килими, а по кутках накидали подушок. Іроя, боязка дівчина, яку Дані врятувала попід глиняними стінами містечка ягнят, запалила жаровню. Дрого вклали на циновку.

— Ні,— пробурмотів він загальною мовою.— Ні, ні.

Ось і все, що він сказав, що мав сили сказати.

Дорея розстебнула на ньому пояс із бляшок і зняла безрукавку й рейтузи, а Джикі, стоячи навколішках у нього в ногах, розв’язала ремінці сандалій. Іррі хотіла лишити запинало намету відгорнутим, щоб пустити всередину повітря, але Дані заборонила. Вона не дозволить, аби хтось заскочив Дрого в такому стані — побачив його слабкість, почув його марення. Коли під’їхав хас, вона виставила вояків вартувати біля намету.

— Нікого не пускайте без мого дозволу,— звеліла вона Джого.— Нікого.

Іроя перелякано втупилася в лежачого Дрого.

— Він помирає,— прошепотіла вона.

Дані дала їй ляпас.

— Хал не може померти. Він батько огира, який осідлає світ. Він у житті ще не обтинав волосся. Він і досі носить дзвіночки, які подарував йому батько.

— Халесі,— мовила Джикі,— він упав з коня.

Затремтівши, Дані відвела очі, які зненацька наповнилися сльозами. «Він упав з коня!» Так і було, вона сама бачила, і кровні вершники бачили, і служниці, і вояки її хасу. А скільки ще людей? Це не втримати в таємниці, й Дані розуміла, що це означає. Хал, який не здатен їхати верхи, не здатен правити, а Дрого упав з коня.

— Слід його викупати,— уперто сказала Дані. Їй не можна піддаватися відчаю.— Іррі, швидко скажи, щоб принесли ночви. Дореє, Іроє, дістаньте воду, прохолодну воду, бо він горить.

Він палав, як огонь у людській шкірі.

У кутку намету слуги поставили важкі мідні ночви. Коли Дорея принесла перший глек води, Дані змочила шовкову хустину й поклала Дрого на чоло, на розпалену шкіру. Очі його дивилися на неї, але не бачили. Коли ж розтулилися вуста, з них не зірвалося ні слова, тільки стогін.