Джордж Мартін - Гра престолів

ліс знову дихнув стрілами. Пустивши коня клусом, Роб рушив уперед, ведучи своє військо з пагорба вниз.

Кетлін непорушно сиділа на коні, оточена гвардійцями з Галом Молленом на чолі, й чекала, як раніше чекала на Брандона, Неда й на батька. Вона стояла високо на пагорбі, й дерева майже цілком затуляли те, що відбувалося внизу. Один удар серця, два, чотири — і їй здалося, що в лісі, крім неї та її охорони, нікого більше немає. Решта розчинилися в зелені.

Та коли вона поглядом перетнула долину й підвела очі на дальній пагорб, то помітила, як із тіні дерев виїхала кавалерія Великого Джона. Вони рухалися довгою шерегою, нескінченною шерегою, і коли нарешті випірнули з лісу, одну коротку мить Кетлін бачила тільки місячне світло на кінчиках їхніх списів, так наче з пагорба спускалися тисячі болотяних вогнів, сріблясто сяючи.

А тоді вона кліпнула — й перед очима знову постали люди, які квапилися вниз убивати або умирати.

Згодом вона не могла з певністю сказати, що бачила бій. Однак усе чула: долину переповнювала луна. Хрускіт зламаного списа, брязкіт мечів, крики «Ланістер!», «Вічнозим!», «Таллі! Річкорин і Таллі!». Збагнувши, що все одно нічого не видно, вона заплющила очі й дослухалася. Навколо неї ожила битва. Долинав тупіт копит, плеск води під чоботами у мілкому струмку, гупання мечів об дубові щити, дряпання криці об крицю, свист стріл, грім барабанів, нажахане іржання тисяч коней. Люди лаялися й молили пощади, отримували її — або ні, виживали — або помирали. Пагорби грали зі звуком дивні жарти. Одного разу Кетлін почула Робів голос так чітко, наче син стояв поряд, гукаючи: «До мене! До мене!» І ще вона почула ричання й гарчання деривовка, і клацання довгих зубів, які дерли плоть, і зойки страху та болю — людські й кінські. Невже там лише один вовк? Важко було сказати напевне.

Але поступово звуки затихли, лишилося тільки вовче виття: на сході прорізався червоний світанок, і Сіровій знову завив.

Роб повернувся до Кетлін на іншому коні: замість сірого жеребця, на якому він спускався в долину, тепер під ним був рябий мерин. Вовча голова на дубовому щиті була мало не вся порубана, і на місці видовбин прозирало необроблене дерево, але Роб начебто лишився неушкоджений. Та коли він наблизився, Кетлін побачила, що кольчужна рукавиця й рукав сюрко чорні від крові.

— Ти поранений,— мовила вона.

Піднісши руку, Роб стиснув і розтиснув пальці.

— Ні,— мовив він.— Це... мабуть, Торенова кров, або...— похитав він головою.— Навіть не знаю.

За ним схилом пагорба рухалася юрма вояків — брудних, пом’ятих і усміхнених — на чолі з Теоном і Великим Джоном. Вони тягнули сера Джеймі Ланістера. І кинули його під копита коневі Кетлін.

— Царевбивця,— оголосив без жодної потреби Гал.

Ланістер підвів голову.

— Леді Старк,— зронив він, стоячи навколішках. З порізу на голові на щоку бігла кров, але бліде світанкове світло знов помалювало його блискуче волосся в золотистий колір.— Я би подав вам свій меч, але, здається, втратив його.

— Мені не потрібен ваш меч, сер,— мовила Кетлін.— Віддайте мені мого батька й брата Едмура. Віддайте мені дочок. Віддайте мого лорда-чоловіка.

— Боюся, їх я теж втратив.

— Шкода,— холодно відтяла Кетлін.

— Убий його, Робе,— під’юджував Теон Грейджой.— Рубай йому голову.

— Ні,— озвався син, стягуючи закривавлену рукавицю.— З живого з нього користі більше, ніж з мертвого. Та й батько ніколи не схвалював страту полонених.

— Мудрий чоловік,— мовив Джеймі Ланістер,— і благородний.

— Заберіть його й закуйте в ланцюги,— проговорила Кетлін.

— Робіть, як каже моя леді-матір,— звелів Роб,— і приставте до нього добру охорону. Бо лорд Карстарк так і мріє побачити його голову на палі.

— І побачить,— кивнув Великий Джон, комусь махнувши. Ланістера забрали, щоб перев’язати й закути в ланцюги.

— А чому Карстарк хоче його смерті? — запитала Кетлін.

Роб задивився на ліс із таким самим замисленим виразом на обличчі, який часто бував у Неда.

— Він... він повбивав...

— Синів лорда Карстарка,— пояснив Галбарт Гловер.

— Обох,— сказав Роб.— Торена й Едарда. І Дарина Горнвуда також.

— Коли Ланістер заведеться, його ніхто не здолає,— мовив Гловер.— Побачивши, що терпить поразку, він зібрав своїх підданих і почав пробиватися через долину, сподіваючись дістати Роба. І майже дістав.

— А меч свій він утратив, лишивши у шиї Едарда Карстарка, а спершу відтяв ним руку Торенові й розрубав голову Дарину Горнвуду,— мовив Роб.— І весь цей час кричав до мене. Якби його не спробували зупинити...

— ...зараз на місці лорда Карстарка була б у жалобі я,— закінчила за нього Кетлін.— Твої захисники виконали свою присягу, Робе. Загинули, обороняючи свого сюзерена. Оплач їх. Вшануй їхню відвагу. Але не зараз. Зараз плакати часу немає. Може, ти й відтяв голову змії, але три чверті її тіла і досі звиваються навколо замку мого батька. Ми виграли битву, але не війну.

— Зате яку битву! — гаряче вигукнув Теон Грейджой.— Міледі, корона не бачила такої перемоги з часів Полум’яного поля. Присягаюся, Ланістер утратив десятьох вояків на кожного нашого. Ми взяли в полон близько сотні лицарів і ще дюжину лордів-прапороносців. Лорда Вестерлінга, лорда Бейнфорта, сера Гарта Грінфілда, лорда Естрена, сера Тайтоса Бракса, Малора Дорнянина... а ще трьох Ланістерів, окрім Джеймі: племінників самого лорда Тайвіна — двох синів його сестри і сина його покійного брата.

— А лорда Тайвіна? — урвала його Кетлін.— Ви лорда Тайвіна випадково не захопили, Теоне?

— Ні,— озвався Теон, змовкнувши на півслові.

— От поки не захопите, до кінця війни ще далеко.

Підвівши голову, Роб відкинув з очей волосся.

— Мамина правда. Попереду ще Річкорин.

Данерис

Над халом Дрого повільно кружляли мухи, дзижчачи крильцями; то було неголосне, майже нечутне дзуміння, від якого Дані ставало моторошно.

Сонце стояло високо й палило безжалісно. Від низеньких кам’янистих пагорбів хвилями підіймався жар. Між набряклих грудей Дані стікала тонка цівка поту. Чутно було тільки мірний стукіт копит, ритмічний брязкіт дзвоників у волоссі Дрого та голоси далеко позаду.

Дані не відривала очей від мух.

Великі мухи, завбільшки з бджіл, бридкі, з фіолетовим відтінком, блискучі. Дотраки називають їх кривавими мухами. Рояться вони на болотах і ставках, ссуть кров з людей і коней і відкладають яйця на трупах і в ранах. Дрого терпіти