Джордж Мартін - Гра престолів

запевнив сер Бринден.— Життя можу на це поставити. Жодна пташка до нього не пробилася, мої лучники потурбувалися про це. Нам трапилося кілька розвідників, але ті, що нас помітили, вже нікому нічого не розкажуть. Йому слід було вислати побільше розвідників. Він точно ні про що не здогадується».

«Військо велике?» — запитав син.

«Дванадцять тисяч піших, які розмістилися навколо замку в трьох окремих таборах, розділених річками,— сказав дядько з грубуватою посмішкою, яку Кетлін так добре пам’ятала.— Іншого способу взяти Річкорин в облогу немає, але це їх і погубить. І ще дві-три тисячі вершників».

«Царевбивця переважує наші сили три до одного»,— зауважив Галбарт Гловер.

«Щира правда,— мовив сер Бринден,— однак Джеймі дечого бракує».

«Чого?» — запитав Роб.

«Терпіння».

Їхнє військо зросло порівняно з тим, яким воно вийшло з Близнючок. Коли вони, обігнувши верхів’я Синього Зубця, помчали на південь, до них приєднався лорд Джейсон Малістер, який привів свої сили зі Стражморя, а тоді дорогою долучалися й інші — лицарі-бурлаки, і лорди з бідніших, і окремі солдати, що відбилися від своїх загонів і втекли на північ, коли Едмурова армія зазнала поразки під мурами Річкорину. Робове військо чимдуж гнало коней, щоб дістатися цього пункту, поки до Джеймі Ланістера не долетіли звістки про його наближення, й нарешті прийшов час виступати.

Кетлін спостерігала, як син стрибає в сідло. Коня йому притримав Олівар Фрей — син лорда Волдера, на два роки старший за Роба й водночас у поводженні — на десять років молодший і поривніший. Пристебнувши Робів щит до сідла, він подав шолом. Коли Роб опустив забороло на обличчя, яке Кетлін так любила, на сірому жеребцеві, де ще мить тому сидів її син, виявився високий юний лицар. Під деревами, куди не сягало місячне світло, було зовсім темно. Коли Роб обернув голову — поглянути на матір, за заборолом виднівся тільки морок. «Мушу проїхатися перед строєм, мамо,— мовив Роб.— Батько завжди каже, що вояки мають перед боєм побачити командира».

«Їдь,— озвалася вона.— Нехай бачать».

«Це додасть їм хоробрості»,— докинув Роб.

А хто додасть хоробрості мені? — подумала вона, однак нічого не сказала вголос, а натомість змусила себе у відповідь усміхнутися. Розвернувши великого сірого огира, Роб помалу рушив геть, а за ним назирці побіг Сіровій. Позаду вишикувалися гвардійці. Коли син нав’язав матері охорону, Кетлін наполягла, щоб і його охороняли, і всі лорди-прапороносці погодилися. Їхні сини боролися за честь їхати з Юним Вовком, як вони між собою його називали. Серед тридцятьох особистих вартових опинилися Торен Карстарк і його брат Едард, Патрек Малістер і Малий Джон Амбер, Дарин Горнвуд і Теон Грейджой, щонайменше п’ятеро з численної родини Волдера Фрея, а ще старші вояки, такі як сер Вендель Мандерлі й Робін Флінт. Серед товариства була навіть жінка: старша дочка леді Мейдж і спадкоємиця Ведмежого острова — худа й довготелеса, вона гралася моргенштерном ще в ті часи, коли звичайні дівчатка граються ляльками. Дехто з лордів висловлював невдоволення, але Кетлін навіть слухати цього не хотіла. «Тут не йдеться про честь ваших домів,— сказала вона.— Ідеться про життя й безпеку мого сина».

«Та якщо до цього дійде,— міркувала вона,— чи досить буде тридцятьох? Чи досить буде шістьох тисяч?»

Удалині озвалася пташка — від її тонкого пронизливого цвірінькання Кетлін здалося, мов їй на шию хто холодну руку поклав. На спів відповіла друга пташка, тоді третя, четверта. За роки, прожиті у Вічнозимі, Кетлін добре вивчила цей звук. Сніговий сорокопуд. Іноді пташок можна було побачити навіть глибокої зими, коли богопраліс стояв білий і тихий. То були північні пташки.

«Їдуть»,— подумала Кетлін.

— Їдуть, міледі,— прошепотів Гал Моллен. Він завжди озвучував очевидні речі.— Боги поможіть.

Кетлін кивнула, і навколишній ліс завмер. У тиші Кетлін чула звуки наближення: тупіт багатьох коней, брязкіт мечів, списів і обладунків, буркотіння людських голосів, то тут, то там — сміх і лайку.

Здавалося, минула вічність. Звуки наростали. Долинало більше сміху, хтось крикнув якусь команду, хлюпала вода — люди перетинали звивистий струмок. Пирхнув кінь. Вилаявся чоловік. І нарешті вона побачила його... всього на мить угледіла його в обрамленні гілок, зиркнувши вниз у долину, однак не сумнівалася, що це він. Навіть з такої віддалі Джеймі Ланістера ні з ким не можна було сплутати. Місячне світло посріблило його лати й золото волосся, а малиновий плащ забарвило в чорний колір. Шолома на Джеймі не було.

Він на мить мигнув і зник — сріблясті обладунки знову заховалися за деревами. За ним рухалися інші: довга колона лицарів, присяжних мечів і вільних вершників — три чверті Ланістерової кавалерії.

«Він не з тих, хто сидітиме в наметі, коли теслярі майструють рухомі башти,— запевняв дядько Бринден.— Він уже тричі виїжджав зі своїми лицарями — полював на розвідників і брав штурмом уперту тверджу».

Киваючи, Роб роздивлявся карту, яку намалював йому сер Бринден. Нед навчив сина читати карти. «Нападете звідси,— мовив він, показуючи на карті місце.— Кількасот людей, не більше. Під прапорами Таллі. Коли він кинеться за вами, ми чекатимемо,— його палець на дюйм перемістився ліворуч,— отут».

«Отут» була тиша ночі, місячне світло й тіні, товстий килим опалого листя під ногами, густо порослі деревами пагорби, які помалу спускалися до річища струмка, де підлісок дедалі рідшав.

«Отут» верхи на коні сидів син, який востаннє кинув на матір погляд, салютуючи мечем.

«Отут» засурмив ріжок Мейдж Мормонт, і довгий низький звук покотився долиною зі сходу, повідомляючи, що кавалерія Джеймі потрапила в пастку.

І тоді Сіровій, закинувши голову, завив.

Цей звук пронизав Кетлін Старк, і вона затремтіла. То був страшний звук і моторошний — і водночас він лунав, як музика. На мить Кетлін навіть пожаліла Ланістерів, які рухались унизу. «Ось який голос у смерті»,— подумала вона.

— Ура-а-а! — озвалося з далекого пагорба, коли Великий Джон дунув у свій ріжок. Зі сходу та з заходу заграли сурми Малістерів і Фреїв, віщуючи розплату. На півночі, де долина звужувалася й вигиналася, наче зігнута в лікті рука, до темного хору долучили свої низькі жалобні голоси ріжки лорда Карстарка. А у струмку внизу кричали люди й дибала ставали коні.

Лопотючий ліс багатоголосо видихнув: це Робові лучники, які ховалися у гіллі дерев, випустили стріли, й ніч вибухнула вереском людей і коней. З усіх боків вояки піднімали списи, і з них опадали бруд і листя, оголюючи блиск сталевих гостряків.

— Вічнозим! — долинув Робів крик, і водночас із ним