Джордж Мартін - Гра престолів

Батько втупився в сина своїми зеленими очима з золотими крапочками — такими холодними, що Тиріон поїжився.

— Ти здивований, батьку? — запитав Тиріон.— Це розладнало твої плани? Нас же мали пошаткувати, вірно?

З незворушним обличчям лорд Тайвін осушив кубок.

— Так, на лівий край я поставив найменш підготовлених людей. Очікував, що вони не втримаються. Роб Старк — зелене хлопчисько, в якого мужності більше, ніж мудрості. Я сподівався, якщо він побачить, що наш лівий край піддався, то може кинутися в проріху в надії погнати нас. А коли б він опинився на нашій території, пікінери сера Кевана розвернулися й підійшли б до нього з флангу, відтісняючи до ріки, а на той час я підтягнув би резерв.

— І ти вирішив, що найкраще буде в осереддя цієї різанини помістити мене, навіть не попередивши про свої плани.

— Награний відступ не такий переконливий,— мовив батько,— та й не збираюсь я ділитися планами з людиною, яка водить товариство з перекупними мечами й дикунами.

— Шкода тільки, мої дикуни порушили всі твої плани.

Стягнувши з долоні латну рукавицю, Тиріон кинув її на землю, кривлячись від болю, який пронизував руку.

— Старків хлопчина виявився обережнішим, ніж я очікував у його віці,— визнав лорд Тайвін,— але перемога все одно перемога. А ти, я бачу, поранений.

Права рука в Тиріона була вся закривавлена.

— Радий, що ти помітив, батьку,— мовив Тиріон крізь зціплені зуби.— Зроби ласку — пошли по мейстрів. Якщо, звісно, тобі не миліший однорукий карлик.

Але батько не встиг відповісти — обернув голову на несподіваний оклик:

— Лорде Тайвіне!

Тайвін Ланістер звівся на ноги, і водночас сер Адам Марбранд стрибнув зі свого рисака. Кінь був у милі, з губ бігла кров. Сер Адам опустився на одне коліно; це був жилавий чоловік з темно-мідним волоссям до плечей, закутий у сталеві обладунки, покриті блискучою бронзою, з чорним гравіюванням вогненного дерева його дому на нагруднику.

— Мілорде, ми захопили кількох їхніх командирів. Лорда Сервина, сера Вайліса Мандерлі, Гаріона Карстарка, чотирьох Фреїв. Лорд Горнвуд загинув, а Руз Болтон, боюся, втік.

— А хлопець? — запитав лорд Тайвін.

Сер Адам завагався.

— Малого Старка з ними не було, мілорде. Вони кажуть, він з більшою частиною кавалерії перетнув міст у Близнючках і їде на Річкорин.

«Зелене хлопчисько,— пригадав Тиріон,— в якого мужності більше, ніж мудрості». Якби не біль, він би розреготався.

Кетлін

Ліс був повен шерехів і лопотання.

Місячне світло рябіло на потривоженій поверхні струмка, який звивався через долину своїм кам’янистим річищем. Попід деревами час до часу стиха іржали коні й били копитами вологу, вкриту листям землю, а люди притишеними голосами перекидалися нервовими жартами. Іноді до Кетлін долинав стукіт списів, слабкий металевий брязкіт кольчуг, але навіть ці звуки були приглушені.

— Довго чекати не доведеться, міледі,— сказав Галліс Моллен. Він попросив для себе честі захищати її в майбутній битві; це було його право як капітана варти Вічнозиму, тож Роб не відмовив йому. При ній зосталося тридцять вояків, які мали захищати її, а якщо бій обернеться не на їхню користь, безпечно доправити у Вічнозим. Роб хотів лишити їй п’ятдесят, а Кетлін наполягала, що й десятьох вистане, а йому в бою знадобиться кожен меч. Отож домовилися на тридцятьох, хоча обоє лишилися невдоволені...

— Коли буде, тоді й буде,— озвалася Кетлін. А коли це буде, то смерті не уникнути. Може, Галової... або її, або Робової. Ніхто не застрахований. Жодне життя не гарантоване. Кетлін згодна була чекати, дослухатися до лопотіння лісу й до слабенького співу струмка, відчуваючи у волоссі теплий вітерець.

Зрештою, вона до цього звикла. Чоловіки завжди змушували її чекати. «Виглядай мене, маленька»,— казав батько, виїжджаючи до короля, або на ярмарок, або на війну. І вона так і робила, терпляче вистоюючи на зубчастих стінах Річкорину, а повз неї пропливали води Червоного Зубця й Ріннєкрута. Батько не завжди повертався, коли казав, тож іноді минали дні, а Кетлін усе стояла на варті, визираючи в амбразури та стрільниці, поки не побачить лорда Гостера, який, пустивши старого гнідого мерина клусом, наближається берегом до пристані. «Ти виглядала мене? — питав батько, схиляючись до крихітної, як мурашка, дочки.— Виглядала, маленька?»

Брандон Старк теж просив її почекати. «Я недовго, міледі,— обіцяв він.— А коли повернуся, ми одружимося». Та коли нарешті прийшов день, поруч з нею в септі стояв його брат Едард.

Нед затримався біля своєї молодої заледве два тижні, а тоді з обіцянками на вустах вирушив на війну. Та він принаймні лишив їй не тільки слова: він подарував їй сина. Дев’ять місяців у небі зросло й постаріло, і в Річкорині народився Роб, а його батько ще не повернувся з півдня. Вона привела сина в світ з кров’ю і болем, не знаючи, чи колись побачить його Нед... Свого сина. Він був такий маленький...

А тепер вона чекала на Роба... на Роба, і на Джеймі Ланістера, позолоченого лицаря, який, подейкують, так і не навчився чекати. «Царевбивця нетерплячий і швидко спалахує»,— пояснював Робу дядько Бринден. І син поставив на це і життя, і надії.

Якщо Роб і боявся, він цього не виказував. Кетлін спостерігала за тим, як син їздить між вояків, когось торкаючи за плече, з кимось обмінюючись жартом, третьому допомагаючи заспокоїти збудженого коня. Тихо брязкали його обладунки. Тільки голова в нього лишалася непокритою. Кетлін бачила, як вітерець ворушить його золотисто-каштановий чуб, і не могла начудуватися, коли встиг так вирости її син. Йому п’ятнадцять, а він на зріст уже майже зрівнявся з нею.

«Хай він переросте мене,— благала вона богів.— Хай доживе до шістнадцятьох, двадцятьох, п’ятдесятьох. Хай дожене батька й потримає на руках власного сина. Будь ласка, будь ласка, будь ласка». Спостерігаючи за сином — за цим юнаком з першою борідкою, в якого біля ніг походжає деривовк, внутрішнім зором вона бачила немовля, яке прикладала до грудей у Річкорині,— як давно це було!

Ніч була тепла, але на саму думку про Річкорин Кетлін здригнулася. «Де ж вони?» — запитувала вона себе. Невже дядько помилявся? Скільки всього залежало від того, чи справдяться його слова! Роб віддав Чорнопстругу три сотні пікінерів і вислав наперед, щоб прикривали його власний наступ. «Джеймі ні про що не здогадується,— повернувшись,