Джордж Мартін - Гра престолів

class="p1">Повз нього проїхав один з обпечених — він безвільно лежав на коні. Спис поцілив його в живіт і вистромився зі спини. Допомагати йому було вже запізно, та коли Тиріон побачив, що якийсь північанин підбіг до нього й потягнувся до повіддя, він пришпорив коня.

Супротивник зустрів його з мечем у руці. Він був високий і широкоплечий, одягнений у довгу кольчугу й гофровані латні рукавиці, але в бою він утратив шолом, а з порізу, який розсікав чоло, на око бігла кров. Тиріон замахнувся топором йому в обличчя, але північанин відбив удар.

— Карлик,— заверещав він,— умри!

Тиріон спробував об’їхати його ззаду, цілячись йому в голову та плечі, але той розвернувся. Задзвеніла криця, і дуже швидко Тиріон збагнув, що довгань і меткіший, і дужчий за нього. Сьоме пекло, та де ж Брон?

— Умри! — загарчав вояк, дико змахнувши мечем.

Тиріон заледве встиг затулитися щитом, і від сили удару дерево, здалося, вибухнуло всередину. З руки посипалися тріски.

— Умри! — ревів мечник, кидаючись уперед і з такою силою вдаряючи Тиріона в скроню, аж у голові загуло. Клинок проїхався по шолому з жахливим скреготом. Довгань вищирився... і тут його вкусив Тиріонів дестрієр, лишивши на місці щоки голу кістку. Чоловік заверещав. Тиріон засадив йому в голову топір.

— Сам умри,— сказав він, і мечник так і вчинив.

Вивільняючи лезо топора, він почув крик.

— Едард! — задзвенів голос.— За Едарда і Вічнозим!

До Тиріона з гуркотом підлетів лицар, розкручуючи над головою шпичастий круглий моргенштерн. Не встиг Тиріон і рота розтулити, щоб покликати Брона, як коні зіткнулися. Шпичаки пробили тонкий метал на лікті, й рука просто вибухнула від болю. Вмить топір випав з пальців. Почувся нудотний хрускіт, і Тиріон полетів з коня. Він не пам’ятав, як упав на землю, та коли звів очі, виявив над собою тільки небо. Перекотившись набік, він спробував зіп’ястися на ноги, але його прошив біль, і світ здригнувся. Над Тиріоном нависнув лицар, який скинув його з коня.

— Тиріоне Куць,— пробасив він згори вниз,— ти мій. Ти здаєшся, Ланістере?

«Так»,— подумав Тиріон, але слова застрягли в горлі. Щось незв’язно крякаючи, він силкувався звестися навколішки, навпомацки шукаючи зброю. Меч, чингал — що завгодно.

— Ти здаєшся? — вивищувався над ним лицар на закутому в броню бахматі. І кінь, і людина здавалися велетенськими. Шпичастий моргенштерн зробив повільне коло. Тиріон не відчував рук, перед очима пливло, піхви були порожні.— Капітуляція або смерть! — оголосив лицар, швидше й швидше розкручуючи ланцюг.

Тиріон скочив на ноги, головою буцнувши коня в живіт. Моторошно заіржавши, тварина стала дибки. Вона силкувалася вивернутися, втекти від болю; на обличчя Тиріону хляпнули кров і кишки, а тоді, мов обвал, на нього гримнувся кінь. Не встиг він спам’ятатися, як у забороло йому набилося повно землі, а руку щось причавило. Він спробував звільнитися; горло стисло так, що він заледве міг говорити.

— ...капітуляція...— спромігся він вичавити.

— Так,— болісно та хрипко застогнав голос.

Тиріон відтер шолом від болота, щоб знову отримати змогу бачити. Кінь упав не на нього, а на свого вершника. Нога лицаря була затиснута під твариною, а рука, якою він уперся при падінні, вивернулася під чудернацьким кутом.

— Я здаюся,— промовив лицар. Здоровою рукою намацавши на поясі меч, він витягнув його й кинув Тиріонові під ноги.— Здаюся, мілорде.

Карлик, у якого паморочилось у голові, став навколішки й підняв клинок. Коли він ворухнув рукою, лікоть йому прошило болем. Бій, здавалося, перемістився далі. В цій частині поля не лишилося нікого, самі трупи. Над ними вже літали ворони, потроху приземляючись і починаючи дзьобати. Тиріон побачив, що сер Кеван підтягнув центральний загін на підтримку передового; величезна маса пікінерів відтісняла північан до пагорба. Ті старалися втриматися на схилах, а піки билися в стіну щитів, на цей раз овальних і зміцнених залізними заклепками. У Тиріона на очах у повітря знов здійнялася хмара стріл, і вояки за дубовою стіною один по одному падали під тиском смертоносного вогню.

— Схоже, ви програєте, сер,— мовив Тиріон до лицаря, який лежав під конем. Чоловік не озвався.

Долинув стукіт копит, і Тиріон рвучко розвернувся, хоча через жахливий біль у лікті заледве міг підняти меч. Натягнувши повіддя, біля нього зупинився Брон і глянув згори вниз.

— Як виявилося, невелика з тебе була користь,— сказав йому Тиріон.

— Схоже, ти й без мене непогано впорався,— відповів Брон.— От тільки гостряк на шоломі загубив.

Тиріон помацав верхівку шолома. Шпичак повністю відламався.

— Я його не губив. І точно знаю, де він зараз. Ти мого коня не бачив?

Поки вони розшукали коня, знову заграли сурми й уздовж ріки помчав резерв лорда Тайвіна. Тиріон бачив, як батько пролетів повз — під гуркіт копит він перетнув поле, а над головою в нього бився малиново-золотий прапор Ланістерів. Навколо нього їхало п’ятсот лицарів, на кінчиках списів зблискувало сонце. Під їхнім натиском залишки Старківських шерег розсипалися.

Лікоть у Тиріона попід кольчугою набряк і пульсував од болю, тож він і не думав долучатися до різанини. Вони з Броном поїхали шукати свій загін. Чимало горян вони виявили серед загиблих. Альф, син Юмара, лежав у калюжі густої крові з відтятою по лікоть рукою, а навколо нього простерлося ще чимало місячних братів. Шага прихилився до стовбура дерева, весь утиканий стрілами, а на колінах у нього лежала Конова голова. Тиріон думав, що вони обидва мертві, та коли він зліз із коня, Шага розплющив очі й мовив:

— Вони убили Кона, сина Кората.

На вродливому Коні не було жодної подряпини, хіба що червона пляма на грудях, куди його смертельно поранив спис. Брон поставив Шагу на ноги, і здалося, тільки тоді здоровань помітив у себе в тілі стріли. Одну по одному він повитягав їх, проклинаючи дірки, які полишалися від них у шкірянці й кольчузі, а коли дійшов до тих кількох, які вгризлися в плоть, захникав, як немовля. Поки з Шаги виймали стріли, повз проїхала Челла, дочка Чейка, й показала чотири вуха, які здобула в бою. Тимет разом зі своїми обпеченими грабував загиблих. З трьохсот горян, які вийшли на бій під командуванням Тиріона, вціліла хіба що половина.

Залишивши живих опікуватися мертвими, а Брона — займатися полоненим лицарем, сам Тиріон пішов шукати батька. Лорд Тайвін сидів біля ріки, посьорбуючи вино з оздобленого коштовним камінням кубка, а його зброєносець розстібав йому нагрудник.

—