Джордж Мартін - Гра престолів

частину терену давно розчистили від лісу й перетворили на поля. Серце в Тиріонових грудях калатало в такт барабанам, а під шарами шкір і криці чоло заросилося холодним потом. Тиріон спостерігав, як сер Грегор, ця Гора-на-коні, їздить туди-сюди перед лавою воїнів, щось викрикуючи і жестикулюючи. Це крило теж складалося з кавалерії, але якщо на правому краю зібрався закутий в кольчуги кулак з лицарів і кінних списників, то в передовий загін згребли всі послідки Заходу: кінних лучників у коротких шкірянках, безладну масу необстріляних вільних вершників і перекупних мечів, озброєних косами й дідівськими іржавими мечами селян на тягловиках, недовчених хлопчаків з борделів Ланіспорту... і Тиріона з його горянами.

— Падло для ворон,— пробурмотів Брон, озвучуючи те, що не наважився сказати вголос Тиріон. Йому лишалося тільки кивнути. Невже батько з’їхав з глузду? Пікінерів немає, стрільців мало, лицарів узагалі жменька, озброєні погано, в обладунки не закуті, ще й під орудою тупого бугая, не навченого стримувати власну лють... і як, на батькову думку, ця пародія на військо утримуватиме лівий фланг?

Але часу думати про це не було. Барабани звучали вже так близько, що їхній дріб проникав під шкіру й від цього починали смикатись руки. Брон витягнув довгого меча — і зненацька просто перед очима опинився ворог, який котився з верхівки пагорба, рівним кроком наближаючись під захистом пік і щитів.

«Боги праведні, тільки погляньте, скільки їх!» — подумав Тиріон, хоч і знав, що у батька є в запасі люди. Загони вели капітани на закутих у броню бахматах, а збоку їхали штандарт-юнкери з прапорами. Тиріон зауважив лося Горнвудів, променисте сонце Карстарків, бойовий топір лорда Сервина, броньований кулак Гловерів... і навіть вежі-близнючки Фреїв, сині на сірому полі. От і луснула батькова певність, що лорд Волдер і не ворухнеться. Всюди мелькали білі прапори дому Старків, і коли вони майоріли й билися на довгих ратищах, задавалося, що сірі деривовки біжать і стрибають. «А де хлопець?» — подумав Тиріон.

Заграв ріжок. «Ур а-а-а!» — засурмив він протяжно й низько, і від того звуку повіяло холодом півночі. Йому відповіли сурми Ланістерів: «Та-та, та-та, та-та-а-а!» — пронизливо й виклично, та все ж Тиріону здалося, що їхні голоси слабші та звучать якось наче стурбовано. В нутрі у нього все тріпотіло, це було нудотне відчуття; він тільки й сподівався, що його не знудить по-справжньому.

Ріжки замовкли, і повітря наповнилося сичанням: з правого боку, де над дорогою стояли лучники, здійнялася хмара стріл. З криками північани кинулися вперед, але стріли Ланістерів посипалися на них градом — сотні стріл, тисячі, і крики перетворилися на зойки, а вояки спотикалися й падали. На той час у повітря злетіла друга хмара стріл, а лучники вже припасовували до тятив по третій стрілі.

Знов заграли сурми: «Та-та, та-та-а-а, та-та, та-та-а-а!» Змахнувши величезним мечем, сер Грегор проревів команду, і на неї озвався крик — хор тисячі голосів. Пришпоривши коня, Тиріон додав до какофонії ще один голос, і передовий загін рушив уперед.

— Ріка! — гаркнув Тиріон до горян.— Пам’ятайте, тримайтеся ріки!

Він іще вів перед, коли коні побігли вчвал, але за мить Челла з ревом, від якого кров холонула в жилах, промчала повз, а за нею, завивши, кинувся Шага. За ними ринули горяни, лишивши Тиріона ковтати пилюку.

Попереду вишикувався півмісяць ворожих списників — два наїжачені ряди, які зблискували крицею, ховаючись за високими дубовими щитами з променистими сонцями Карстарків. Першим до них під’їхав Грегор Кліган, ведучи за собою клин закутих у лати досвідчених вояків. Половина коней в останню мить злякалися, зупинившись перед рядом списів. А решта загинули, коли в груди їм устромилися сталеві гостряки. У Тиріона на очах упала дюжина вояків. Зазублений гостряк стріли черкнув жеребця Гори-на-коні по шиї, і той став дибала, закинувши підкуті залізом копита. А тоді, ошалівши, стрибнув у шерегу списників. Зусібіч його протикали списи, проте під його вагою стіна щитів зламалася. Північани сахалися коня, який бився в агонії. Нарешті жеребець упав, пускаючи криваву піну й в останньому червоному подиху оголюючи зуби, а Гора-на-коні став без жодної подряпини, розмахуючи дворучним мечем.

Поки щити не встигли зімкнутися, у пролам кинувся Шага, а за ним побігли й інші кам’яні ворони.

— Обпечені! Місячні брати! За мною! — закричав Тиріон, але всі вони здебільшого були вже перед ним. Він бачив Тимета, сина Тимета, який стрибнув з коня, коли той на всьому скаку загинув під вершником; і когось із місячних братів, нахромленого на спис Карстарків; і Конового коня, який копитом зламав комусь ребра. На них полетіла хмара стріл; неможливо було сказати, звідки вони взялися, але впали вони воднораз і на Старків, і на Ланістерів, відскакуючи від панцирів і вгризаючись у плоть. Піднявши щита, Тиріон заховався під ним.

Наїжачена шерега розвалювалася, північани відступали під натиском кінної атаки. Тиріон бачив, як котрийсь списник кинувся вперед, але Шага просто на бігу зупинив дурня ударом у груди, водномить розрубавши топором кольчугу, шкірянку, м’язи й легені. Списник помер навстоячки, в грудях у нього засів топір, але Шаґа не зупинявся: другим бойовим топором, затиснутим у лівій руці, він навпіл розтрощив іще чийсь щит, у той час як обм’якле тіло, що висіло в нього на правій руці, стрибало та смикалося в такт його рухам. Нарешті мрець зіслизнув на землю. Брязнувши топором об топір, Шаґа заревів.

Аж тут Тиріон опинився віч-на-віч із ворогом, і вся битва раптом звузилася до кількох футів землі навколо його коня. Йому націлився в груди один із солдатів, але зметнувся топір — і спис відскочив убік. Солдат замахнувся удруге, але Тиріон пришпорив коня й підім’яв його. Брона обступило одразу троє супротивників, проте першому солдату він одрубав гостряка на списі, а другому, відводячи меч назад, різонув обличчя.

Зліва у Тиріона полетів спис і зі стуком уп’явся у щит. Розвернувшись, він рвонув за списником, але той підніс свій щит над головою. Тоді Тиріон закружляв навколо нього, обсипаючи дерево ударами. Полетіли дубові тріски, й нарешті північанин, утративши рівновагу, гримнувся навзнак на землю, опинившись під власним щитом. Дотягнутися до нього топором Тиріон не міг, а злізати з коня не збирався, тож лишив його лежати, а сам поїхав до іншого й рубонув його згори з такою силою, що аж по руці пробіг дрож. Завдяки цьому він отримав миттєву передишку. Натягнувши повіддя, він пошукав очима ріку. І виявив її праворуч. Якимсь чином він примудрився розвернутися задом наперед.