Джордж Мартін - Гра престолів

class="p1">— Де Міррі Маз-Дуур? — допитувалася Дані, якій від страху вривався терпець.

— Кото знайде її,— запевнила Іррі.

Служниці наповнили ночви літеплою водою, від якої відгонило сіркою, для аромату додавши кілька глечиків мигдалевої олії й пару жменьок товченого листя м’яти. Коли купіль була готова, Дані — незграбна через великий живіт — стала навколішки біля свого лорда-чоловіка. Тремтливими пальцями вона розплела йому косу, як зробила це тої ночі, коли він уперше взяв її як жону просто неба, під зорями. Один по одному вона відклала вбік дзвіночки. Коли він видужає, вони йому знадобляться, запевняла вона себе.

Аґо просунув голову під шовкове запинало, й у намет увірвався подмух свіжого повітря.

— Халесі,— мовив Аґо,— прийшов андал і просить дозволу ввійти.

«Андалом» дотраки називали сера Джору.

— Добре,— озвалася Дані, незграбно підводячись,— нехай заходить.

Лицарю вона довіряла. Якщо хтось і знає, що робити, то лише він.

Пригнувшись, сер Джора Мормонт пірнув під запинало й на мить завмер, поки очі призвичаювалися до півтемряви. Страшна спека півдня змушувала його вдягати просторі штани з крапчастого пісочного шовку й зашнуровані до коліна сандалі з відкритими пальцями. Піхви кріпилися до плетеного з кінського волосу пояса. Попід вибіленою безрукавкою проглядали голі груди з почервонілою на сонці шкірою.

— Плітки вже полетіли по всьому халасару,— мовив Джора.— Кажуть, хал Дрого упав з коня.

— Допоможіть йому,— заблагала халесі.— Якщо ви справді любите мене, як кажете, допоможіть йому.

Лицар став біля неї навколішки. Довго й пильно вдивлявся в Дрого, тоді перевів очі на Дані.

— Відішли служниць геть.

У Дані від страху стислося горло, й вона мовчки махнула служницям рукою. Іррі забрала дівчат з намету.

Коли вони залишилися самі, сер Джора витягнув кинджал. І почав спритно і, як на такого здорованя, делікатно зчищати з грудей Дрого чорне листя й засохлу блакитну глину. Замазка затвердла, як глиняні стіни містечка ягнят, і так само, як і ті стіни, легко тріскалася. Розламавши суху глину ножем, сер Джора повідколупував її зі шкіри, а тоді одне по одному повідривав листя. З рани війнуло гнійним солодкавим духом, і Дані мало не задихнулася. Листя все було в крові та гною, а почорнілі груди Дрого блищали від нагноєння.

— Ні,— прошепотіла Дані, й по щоках у неї побігли сльози.— Ні, будь ласка, боги милосердні, ні!

Хал Дрого засіпався, наче бився з якимсь невидимим ворогом. З відкритої рани повільно потекла чорна й густа кров.

— Хал, вважай, уже мертвий, королівно.

— Ні, він не може померти, він не повинен, це був просто поріз,— міцно стисла Дані велику мозолясту руку своїми маленькими долоньками.— Я не дам йому померти...

Сер Джора гірко засміявся.

— Халесі ти, чи навіть королева, а віддати такий наказ не в твоїй владі. Не плач, дитинко. Поплачеш за ним завтра або через рік. А зараз немає часу на жалобу. Треба їхати, і то швидко, поки він не помер.

Дані розгубилася.

— Їхати? Куди ж нам їхати?

— Думаю, в Ашай. Він звідси на південь, ген на краю світу, але люди кажуть, це великий порт. Там знайдемо корабель, щоб відвіз нас назад у Пентос. Готуйся, дорога буде важкою. Ти довіряєш своєму хасу? Вони поїдуть з нами?

— Хал Дрого звелів їм охороняти мене,— невпевнено відгукнулася Дані,— та якщо він помре...— вона торкнулася округлого живота.— Не розумію. Навіщо нам тікати? Я халесі. Я ношу спадкоємця Дрого. Він стане халом після Дрого...

— Королівно, вислухай мене,— нахмурився сер Джора.— Дотраки не коритимуться немовляті. Вони вклонялися силі Дрого, тільки силі. Коли ж його не стане, Джако, Поно й інші ко почнуть боротьбу за його місце, і халасар зжере себе сам. Тому, хто переможе, не потрібні будуть суперники. Не встигне хлопчик народитися, як його відірвуть від твоїх грудей. І віддадуть собакам...

Дані обхопила себе руками.

— Але чому?! — жалібно скрикнула вона.— Навіщо їм убивати малюка?

— Він син Дрого, і старухи сказали, що він — огир, який осідлає світ. Ось яке було пророцтво. Тож ліпше вбити дитину, ніж наразитися на її гнів, коли вона виросте.

Мовби почувши, малюк ворухнувся в лоні. Дані згадала те, що розповідав Вісерис: як собаки Узурпатора вчинили з дітьми Рейгара. Рейгарів син тоді теж був іще немовлям, але його відірвали від материних грудей і розтрощили йому голову об стіну. Ось як чинять люди.

— Сина вони не скривдять! — скрикнула Дані.— Я звелю своєму хасу обороняти мене, і кровні вершники Дрого...

Сер Джора взяв її за плечі.

— Кровний вершник помирає разом з халом. Ти й сама це знаєш, дитинко. Вони відвезуть тебе у Ваїс-Дотрак, до старух, це останній обов’язок, який вони мають виконати за життя... але потім вони приєднаються до Дрого в нічних краях.

Дані геть не хотілося повертатись у Ваїс-Дотрак і доживати віку серед тих жахливих жінок, однак вона розуміла, що лицар правду каже. Дрого був не просто її сонцем-і-місяцем — Дрого був щитом, який обороняв її.

— Я його не покину,— вперто й жалібно сказала вона. І знов узяла чоловіка за руку.— Не покину.

Біля входу почувся якийсь рух, і Дані обернула голову. Низько уклонившись, увійшла Міррі Маз-Дуур. Ті кілька днів переходу, які вона тягнулася позаду халасару, вимучили її: вона кульгала, підошви вкрилися водянками й кровили, а очі провалилися. За богосудженою увійшли Кото й Гаґо, несучи її скриню. Коли кровні вершники угледіли рану Дрого, скриня вислизнула з пальців Гаґо та гримнулася на землю, а Кото так брудно вилаявся, аж повітря загусло.

Міррі Маз-Дуур з непорушним і кам’яним обличчям довго роздивлялася Дрого.

— Рана загноїлася.

— Це все твоя робота, мейгі,— кинув Кото. Гаґо так приклався кулаком Міррі до щоки, що вона опинилася на підлозі. А тоді він ще й ногою копнув лежачу.

— Припиніть! — вереснула Дані.

Кото відтягнув Гаґо від жінки зі словами:

— Надто милосердно просто побити мейгі. Виведи її надвір. Там прив’яжемо її до стовпа, щоб кожен чоловік, проходячи повз, міг вилізти на неї. А коли вони всі вдовольняться, віддамо її псам. А тоді ласки вигризуть їй кишки, а ворони видзьобають очі. Мухи з ріки відкладатимуть яйця у неї в животі й смоктатимуть гній з ран, які лишаться на місці її грудей...

Уп’явшись твердими як залізо пальцями в м’яку дряблу шкіру під пахвою богосудженої, він ривком поставив її на ноги.

— Ні,— мовила