Жорж Санд - Консуело

— А я думав, що не привозив його сюди, — зауважив Порпора. — Однак це ж той самий, що був у мене у Венеції, принаймні він того ж кольору.

— А який же ще? — втрутилася Консуело, потурбувавшись про те, щоб колір нового халата нагадував «покійний» венеціанський.

— Але він мені здавався більш поношеним, — сказав маестро, оглядаючи свої лікті.

— Ще б пак, — знову заговорила Консуело, — я вставила нові рукави.

— А із чого ж?

— Із підкладки.

— А! Жінки дивовижні, вони вміють із усього діставати користь…

Коли було принесено новий костюм і Порпора поносив його два дні, то, хоча костюм і був одного кольору зі старим, маестро зачудувався його свіжістю; особливо ґудзики, дуже красиві, навели його на роздуми.

— Це не мій костюм, — пробурчав старий.

— Я звеліла Беппо віднести його в чистку: ти вчора ввечері наробив на ньому плям. Його випрасували, от він і здається більш новим.

— Кажуть тобі, це не мій костюм! — закричав Порпора, спалахнувши. — Його підмінили в чистці. Твій Беппо дурень!

— Його не могли підмінити, я зробила на ньому мітку.

— А ґудзики? Чи ти хочеш мене переконати, що й ґудзики ті ж?

— Я замінила їх, сама пришила. Старі були зовсім зношені.

— Це твої вигадки, вони були ще дуже гарні. От безглуздість! Що я, франт який-небудь, аби так виряджатися й платити за ґудзики, напевно, не менше дванадцяти цехінів!

— Вони й дванадцяти флоринів не варті, — заперечила Консуело, — я купила їх випадково.

— І це занадто багато, — пробурчав маестро.

Усі частини його туалету були підсунуті йому таким же штабом, за допомогою спритних обманів, а Консуело і Йосиф реготали при цьому, як діти. Кілька речей прослизнуло непомітно завдяки заклопотаності Порпори; мережива й білизна проникли тайкома до його шафи маленькими порціями, а коли він розглядав їх на собі з деяким здивуванням, Консуело зазвичай говорила, що це вона так майстерно все заштопала. Для більшої правдоподібності вона лагодила в нього на очах деякий мотлох, а потім укладала його разом з іншими речами.

— Ну от що! — вигукнув якось Порпора, вириваючи в неї з рук жабо, яке вона штопала, — кинь ці дрібниці! Артистка не мусить бути служницею, і я не бажаю бачити, як ти, зігнувшись у три погибелі, сидиш із голкою в руках. Зараз же прибери, а то я жбурну все в грубку. Не хочу також бачити, як ти куховариш біля плити і вдихаєш дим. Ти що, хочеш втратити голос? Хочеш стати перемивальницею посуду? Хочеш остаточно замучити мене?

— Не мучтеся більше, — відповіла Консуело, — речі ваші тепер у порядку, а голос мій відновився.

— Час добрий! — відповів маестро. — У такому разі ти завтра співаєш у графині Ґодіц, удови маркграфа Байрейтського.

Розділ 87

Маркграфиня Байрейтська, вдова маркграфа Ґеорґа-Вільгельма, уроджена княгиня Саксен-Вейсенфельд, а в другому шлюбі графиня Ґодіц, «була, кажуть, колись гарна, як ангел.

Але відтоді вона дуже змінилась, і треба було надзвичайно уважно вдивлятися в її обличчя, щоб знайти сліди колишньої принадності. Вона відзначалася високим зростом і, очевидно, мала колись тонку талію. Щоб зберегти цю талію, вона зробила викидні, убивши кількох своїх дітей. У неї було довгасте обличчя й довгий ніс, який її дуже спотворював, — графиня його відморозила, і він набув досить неприємного кольору буряка, її очі, що звикли наказувати, великі, карі з гарним розрізом, втратили разом із зіркістю колишню жвавість. Через брак брів вона носила накладні, дуже густі й чорні, як чорнило. Рот великий, але приємної й гарної форми, зуби рівні, білі, наче слонова кістка; шкіра на обличчі, хоч і гладенька, все-таки в'яла й сіро-жовта. Вигляд у маркграфині був добродушний, але трохи манірний. То була Лаїса[235] свого століття. Подобалася вона тільки своєю зовнішністю, розуму ж у неї не було й тіні».

Якщо, дорогий читачу, ви вважатимете, що портрет зроблений трохи жорстоко й цинічно, не нарікайте на мене. Він слово в слово написаний власною рукою принцеси, відомої своїми нещастями, своїми сімейними чеснотами, своєю гордістю та злістю, — принцеси Вільгельміни Прусської[236], сестри Фрідріха Великого й дружини наслідного принца Байрейтського, племінника нашої графині Ґодіц. У принцеси був найзліший язик з усіх будь-коли породжених королівською кров'ю, але всі зроблені нею літературні портрети написані майстерно, і, читаючи їх, важко їм не вірити.

Коли Консуело, причесана Келлером і одягнена завдяки його ретельності й турботам із елегантною простотою, ввійшла з Порпорою до вітальні маркграфині, обоє сіли за клавесином, який стояв у кутку, щоб не завадити товариству. Порпора виявився настільки пунктуальним, що нікого з гостей іще не було й лакеї запалювали останні свічі. Маестро почав пробувати клавесин, але не встиг він узяти кілька акордів, як у вітальні з'явилася дивовижно красива дама й підійшла до нього з привітною грацією. Позаяк Порпора поклонився їй з великою повагою й назвав її принцесою, то Консуело прийняла її за маркграфиню і, відповідно до звичаю, поцілувала їй руку. Холодна, бліда рука принцеси потисла руку дівчини із сердечністю, яку рідко можна зустріти серед великих світу цього і яка відразу зачарувала серце Консуело. Принцесі здавалося на вигляд років тридцять. Фігура її була витончена, але не зовсім правильна; у ній помічалося навіть деяке скривлення — очевидно, наслідок тяжких фізичних страждань. Обличчя було дуже гарне, але страшенно бліде, а вираз глибокої скорботи робив його передчасно збляклим і виснаженим. Туалет її був дуже вишуканий, але простий і до суворості благопристойний. Вся її прекрасна істота дихала добротою, смутком і боязкою соромливістю, а в голосі чулися лагідність і ніжність, які зворушили Консуело. Перш ніж юна співачка зміркувала, що помилилась, з'явилася справжня маркграфиня. Їй було тоді за п'ятдесят, і якщо портрет, уміщений на початку цього розділу й накиданий за десять років до описуваних подій, здавався трохи утрируваним, то він цілком підходив на той час, коли її побачила Консуело. Навіть при великій доброзичливості важко було повірити, що графиня Ґодіц вважалася колись однією з перших красунь Німеччини, хоча вона й гримувалася та одягалась із умілим, вельми вишуканим кокетством. Із зрілим віком форми її розпливлись, але маркграфиня уперто не помічала цього й продовжувала виставляти напоказ оголені груди й плечі з гордістю, що личить хіба що античній статуї. Голова її була прикрашена квітами, діамантами й пір'ям, як у молодої жінки, а вбрання виблискувало коштовним камінням.

— Матінко, — мовила принцеса, що ввела в оману Консуело, — ось молода особа, про яку нам говорив Порпора; вона зробить нам приємність і дасть змогу послухати чудову музику його